Посмертні записки Піквікського клубу

— Га, Юно, здорово стара! Куш, куш, Деф! — казав містер Вордл, пестячи псів. — Сер Джофрей ще в Шотландії, Мартін?

Ловчий відповів ствердно і здивовано позирав то на містера Вінкла, що тримав рушницю так, ніби хотів, щоб курок замість нього натиснула кишеня його куртки, то на містера Тапмена, який витяг руку з рушницею так, немов боявся її.

— Мої друзі не мають ще достатнього досвіду в цих справах, Мартін, — сказав містер Вордл, помітивши погляд ловчого. — Треба жити, щоб навчитися; ви й самі знаєте. Та нічого; будуть колись гарні стрільці і з них. А втім, прошу містера Вінкла пробачити мене — у нього є вже деякий досвід.

Містер Вінкл кисло усміхнувся на цей комплімент і в замішанні почав виробляти своєю рушницею таке, що, будь вона заряджена, він неодмінно вбив би себе.

— Коли ви зарядите рушницю, то не поводьтесь з нею так, як тепер, сер, — суворо промовив високий ловчий, — інакше, будь я проклятий, якщо ви не підстрелите когось з нас на м'ясо.

Діставши таку догану, містер Вінкл раптом повернув рушницю й дулом мало не доторкнувся до голови містера Веллера.

— Алло, сер — скрикнув Сем, піднімаючи скинутий капелюх і потираючи собі висок, — якщо ви будете робити так і далі, ви швидко наповните свою торбу: просто з одного разу, щоб не гаяти часу.

Тут шкіряно-ботиковий хлопець зареготався, а потім удав, ніби то не він. Містер Вінкл велично насупив брови.

— Куди й коли звеліли ви принести нам поїсти, Мартін? — спитав містер Вордл.

— На горбок за дубом, сер, ополудні.

— Це, здається, вже не на володіннях сера Джофрея?

— Ні, сер, біля самої межі, на землі, що належить капітанові Болдвігові. Та нам ніхто там не заважатиме, і місцевість розкішна — моріжок.

— Добре, — погодився містер Вордл. — А тепер що швидше ми вирушимо, то краще. Ви приєднаєтесь до нас на дванадцяту, Піквік?

Містерові Піквіку кортіло побачити полювання, до того ж він побоювався за життя та цілість тіла містера Вінкла. Такого привабливого ранку не можна було сидіти самому, знаючи, що твої друзі веселяться, і містер Піквік мав досить понурий вигляд, коли відповідав.

— Та добре; доведеться задовольнитися хоч цим.

— А хіба джентльмен не мисливець, сер? — спитав довгий ловчий.

— Ні,— відповів містер Вордл, — і до того ж він шкутильгає.

— Мені дуже хотілося б піти з вами; дуже, — сказав містер Піквік.

Всі співчутливо мовчали.

— По той бік огорожі стоїть тачка, — примовився хлопець, — служник джентльменів може котити її по стежках слідом за нами, а ми допоможемо переносити її через паркани.

— Правильно, — зрадів містер Вордл, якому ця ідея сподобалась, бо він любив спорт в усіх його проявах. — Правильно! Здорово вигадано, хлопче! Я зараз розпоряджуся.