Посмертні записки Піквікського клубу

— Держіться, сер, — сказав містер Веллер, підбадьорений самою думкою про сніданок. — Геть з дороги, ти, в ботиках! „Не виверніть мене, якщо вам дороге моє життя" — як сказав один джентльмен кучерові, що віз його на страту. — І, прискоривши ходу, містер Веллер майже бігцем приставив свого пана до зеленого горбка, обережно вивернув його на землю коло самого кошика з їжею і завзято почав розпаковувати цей кошик.

— Пиріг з телятиною, — промовляв до себе Сем, розташовуючи страви на траві,— добра річ пиріг з телятиною, надто коли знайомий з жінкою, що його пекла, і певний, що він не з кицьки. Язик… гарна штука, коли він не жіночий. Хліб… шинка… чудовий окіст… холодне м’ясо… гаразд… А що в цих череп’яних глечиках, пустунчику?

— В одному пиво, — відповів хлопець, знімаючи з плечей два череп’яні глечики, зв’язані ремінцем, — а в другому — холодний пунш[23].

— Добрий вийде сніданочок, — зауважив Сем, задоволено оглядаючи свої готування. — Тепер, джентльмени, призволяйтесь, як казали французам англійці, коли настромили багнети.

Запрошувати товариство віддати належне сніданкові не довелося: зголоднілі мисливці, довгий ловчий і двоє хлопців зараз же посідали на траву й допались і до їжі, і до напоїв.

Безперестанку слідуючи одна по одній, склянки з пуншем помітно вплинули на містера Піквіка. На обличчі його грали найбільш сонячні усмішки; сміх раз-у-раз кривив йому губи, і веселі іскорки блискали в його очах. Підпавши під вплив збуджуючої рідини і спеки, містер Піквік виявив непохитне бажання пригадати пісню, яку він чув змалку. І як спроби його не увінчалися успіхом, то він, щоб відживити свою пам'ять, хильнув ще склянку. Але й це не допомогло. Навпаки — замість пригадати слова забутої пісні, містер Піквік почав забувати, як вимовляються слова взагалі, і, нарешті, підвівшись, щоб звернутися з проречистою прамовою до товариства, упав у тачку і ту ж мить заснув.

Коли кошик запакували знову, між мисливців знялася суперечка з приводу того, що робити з містером Піквіком, якого не вдавалось розбудити: доручити містерові Веллеру відвезти його зараз же назад, чи залишити тут, доки мисливці вертатимуть додому. Кінець — кінцем, погодилися на останньому. Гадаючи, що полювання триватиме не більш як півгодини, і вважаючи на прохання містера Веллера дозволити і йому взяти участь у ньому, вирішили залишити містера Піквіка спати в тачці і зайти по нього, коли йтимуть назад. Так і зробили. Мисливці пішли далі, а містер Піквік, вмостившись якнайвигідніше у тачці, зостався хропти в холодку під горбком.

Не поспав містер Піквік і півгодини, як коло горбка у супроводі двох садівників з’явився маленький капітан Болдвіг, що виступав з усією швидкістю, яку дозволяли його розміри та поважність. Підійшовши до дуба, капітан спинився й глянув навколо так, наче все навколо має тішитися, що капітан Болдвіг звернув на нього увагу, а потім, стукнувши палицею об землю, прикликав до себе головного садівника.

— Гант! — сказав капітан'Болдвіг.

— Тут, сер, — озвався садівник.