Посмертні записки Піквікського клубу

— Душевний спокій і щастя довірливої жінки, — пробурмотів про себе містер Вінкл.

— Це — якась змова, — нарешті знову дістав дар слова Піквік. — Огидна змова між цими двома ненаситними аторнеями — Додсоном і Фогом. Місис Бардл ніколи не зробила б цього — у неї занадто гарне серце. Та й підстав вона не має ніяких. Просто — нісенітниця.

— Щодо її серця, то ви, безсумніву, найкращий суддя, — усміхнувся Вордл. — Не хочу вас бентежити, але думаю, що в даній справі Додсон і Фог — судді кращі, ніж будьхто з нас.

— Це — ганебна спроба виморочити в мене гроші,— сказав містер Піквік.

— Сподіваюся, більше тут нема нічого, — закашлявся Вордл.

— Хто будьколи чув, щоб я говорив з нею інакше, як жильці розмовляють з квартировласником? — із запалом продовжував містер Піквік. — Хто бачив мене з нею? Навіть мої друзі…

— Крім одного випадку, — перебив містер Тапмен.

— А! — промовив містер Вордл, — це важливо. Алеж нічого підозрілого, сподіваюсь, ви не помітили?

— Власне, нічого підозрілого там і дійсно не було, — нерішучо глянув на свого лідера містер Тапмен, — я не знаю, як воно трапилося, тільки вона лежала в нього на руках.

— Сили небесні! — сплеснув руками містер Піквік, яскраво пригадуючи всю сцену. — Який непереможний збіг обставин. Вона й справді лежала.

— І наш друг силкувався привести її до притомності,— лукаво додав містер Вінкл.

— Правда, і я не буду заперечувати цього, — признався містер Піквік, — старався привести до притомності.

— Для випадку, де нема нічого підозрілого, все це здається трохи дивним, га, Піквік? — сказав Вордл. — Ах ви, старий штукар! — і він засміявся так, що склянки на буфеті задзвеніли.

— Який жахливий збіг обставин! — скрикнув містер Піквік, спираючись підборіддям на руки.

По цих словах містер Піквік затулив руками обличчя й заглибився в міркування, а Вордл тим часом кивав та підморгував до інших членів товариства.

— Я, в усякому разі, з’ясую все це, — сказав містер Піквік, підвівши вгору голову й стукнувши кулаком по столу. — Я побачу тих Додсона й Фога. Завтра ж їду до Лондона.

— Завтра ви не спроможетесь, — зауважив містер Вордл. — Ви ще шкутильгаєте.

— Тоді післязавтра.

— Післязавтра — перше вересня, а ви обіцяли поїхати у маєток сера Джофрея Менінгса і, якщо не полювати, то, принаймні, поснідати з нами.

— Ну, тоді другого вересня, — сказав містер Піквік. — Сем!

— Так, сер.

— Візьміть два місця на імперіалі до Лондона на четвер, для себе й для мене,

— Слухаю, сер.

Містер Веллер пішов з кімнати й подався виконувати дане йому доручення, сунувши руки в кишені і втупивши і землю очі.

— Чудний дядя, мій пан, — казав до себе містер Веллер, повільно йдучи вулицею. — Подумати, що вигадав з тою місис Бардл, та ще й з малим хлопцем! Завжди буває таке з цими, нібито статечними, старими. Не думав я, що він накоїть такого; не думав! — і філософствуючи так, містер Семюел Веллер увійшов до контори диліжансів.