Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Звичайно, Гузар чудово розумів, на що йшов і якою буде реакція з боку «борців за канонічне православ’я». Але Блаженніший прагнув підкреслити той факт, що по обидва боки Дніпра — одна й та сама країна, один і той самий народ. Те, що можливо й доречно по один бік цієї умовної межі, доцільно та можливо й по інший. Усі, хто кинувся захищати «канонічну територію» Московської патріархії від уніатів після того, як вони «форсували Дніпро», підкреслювали цю межу і тим самим зміцнювали її. Натомість греко-католики її заперечували. Уздовж кожного кордону, який ділив Україну на Схід і Захід, ще до першого пострілу на Донбасі велася запекла незрима війна — в умах і душах. Якщо й була в «кроці на Схід» якась провокація з боку греко-католиків, вона проявилася несподівано: змусила виявити факт війни в головах тих, хто в ній кровно зацікавлений. Найперше — захисників «канонічної території» (не «святої віри», яку вони демонстративно підносили на прапорах, а саме «території»). Треба зазначити, що кількість вірних Московського патріархату на Лівобережжі на той час була порівняно невелика. Найбільшою мірою це стосується Донбасу, який завжди мав строкату карту релігійних уподобань із явною домінантою на користь протестантизму й синкретичних культів. Говорити про прозелітизм серед населення, мало охопленого церковною місією, начебто не доводилося. Проте це населення підпадало під визначення «потенційні парафіяни» — цей дещо смішний вислів завжди був зручним приводом для захисту своїх територій. Звісно, коли хтось хоче зберегти за собою чи зазіхнути на чужу територію, він завжди апелює до якихось міфічних «інтересів населення». Отже, щодо Лівобережжя не відбувалося нічого особливого — імперія просто не бажала поступатися шматком мапи.