Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

Я зробив іще кроків десять, і Фракір шалено запульсувала на зап’ястку. Не бачачи нікого довкола, я не став витягати з піхов свого нового меча. Натомість просто кинувся долілиць і відкотився праворуч, ховаючись у темряву. Тієї ж миті почув, як щось гупнуло в стіну будинку через вулицю. Умить глянувши в той бік, я побачив, що у стіні стирчить стріла, на такій висоті, що якби я не кинувся на землю, вона могла б із тим самим успіхом вп’ястись у мене. Її кут вказував на те, що я упав саме в тому напрямку, звідки було випущено стрілу.

Підвівшись настільки, аби витягти меча, я подивився праворуч. До найближчої будівлі було футів шість, не більше. Вона стояла темна, жодних відчинених дверей чи вікна. Але між цим будинком і сусідніми були просвіти, а геометричний розрахунок підказував мені, що стріла прилетіла звідти.

Я знову покотився, заховавшись за невисокою критою терасою, що тяглась уздовж усього будинку. Виповз на неї і тільки там підвівся на повний зріст. Відтак рушив уперед, не відліплюючись од стіни, подумки клянучи черепашу ходу, до якої вдався задля безшумності. Тепер я був близенько до просвіту між будинками, аби могти кинутися на стрільця, якщо той висунеться звідти, перш ніж випустить ще одну стрілу. Не відкидав я й можливості того, що він обійде будинок і накинеться на мене ззаду; тому розпластався по стіні, виставив меч перед собою та озирався, просуваючись уперед. Фракір розвилася, звисаючи мені з лівого зап’ястка, і приготувалась атакувати.

Я не знав, що робитиму, якщо дістануся рогу, а з-за нього ніхто не вискочить. Ситуація, схоже, вимагала застосувати магію. Але, якщо тільки заклинання не висять уже напоготові, — а я про це не подбав — навряд чи вдасться приділити їм достатню увагу зараз, коли йдеться про життя або смерть. Я зупинився. Вирівняв дихання. Стояв і прислухався...

Він рухався обережно, але я розчув слабкий шум на даху. Звук наближався. Це не унеможливлювало того, що за рогом є ще один нападник або й кілька. Я гадки не мав, скільки осіб беруть участь у засідці, але мені починало здаватися, що все це заскладно для звичайного пограбування. Значить, нападників буде точно кілька. І вони могли розставити свої сили по-різному. Я стояв нерухомо, а мозок мій працював із шаленою швидкістю. Під час нападу всі, хто ховається, діятимуть узгоджено, в цьому я був упевнений. Уявив, що за рогом стоїть лучник зі стрілою на тятиві й очікує на сигнал. Той, який на даху, озброєний, найімовірніше, мечем. Мабуть, мечі будуть і у решти...

Я відклав на певний час питання, хто саме полює на мене та яким чином мене тут знайшли, якщо, взагалі, полюють, справді, на мою особу. Зараз усе це не мало жодного значення. Якщо їм удасться те, що вони надумали, я буду мертвим, незалежно від того, чи це грабіжники, яких цікавить мій гаманець, чи наймані вбивці.

Знову. Шум нагорі. Хтось причаївся прямо в мене над головою. Це має початись ось-ось...

Човгання, тупіт, гучний крик, і нападник зістрибнув із даху, приземлившись просто переді мною. Його крик, очевидно, був сигналом для лучника, бо за рогом будинку виник рух, і швидкі кроки почулися й за іншим рогом, у мене за спиною.

Той, який зістрибнув із даху, ще не встиг торкнутися землі, а я вже метнув на нього Фракір з наказом убити. А на лучника кинувся сам, розмахуючи мечем, коли той ще тільки вигулькував з-за рогу. Мій меч розрубав лук, руку, що його тримала, а також пройшов крізь живіт нападника. Були й певні мінуси: за спиною лучника виявися ще один чолов’яга з оголеним мечем, а терасою до мене біг іще хтось.

Лівою ногою впершись у груди скоцюрбленого лучника, я щосили штовхнув його назад, в обійми того, хто був у нього за спиною. А інерцію відштовхування використав, щоби крутнутися на місці, описавши мечем неймовірно широчезну дугу, що дало мені змогу відбити удар того хлопця, котрий наскочив на мене ззаду, перетнувши терасу. Вчасно, бо його удар саме мав відтяти мені голову. Я зробив випад, цілячи йому в груди, він відбив удар. Краєм ока я помітив, що той, хто зістрибнув із даху, упав на коліна й схопився за горло — Фракір не гаяла часу.

Позаду мене був іще один нападник, і через це я відчував спину незахищеною. Треба робити щось, і хутенько, або його клинок устромиться в мене залічені миті. Отже... Замість ударити у відповідь, я удавано спотикнувся, а насправді переніс центр ваги тіла й став у вигідну позицію.

Кинувшись уперед, він ударив згори. Я відскочив убік і зробив випад, перекрутившись усім тілом. Якби він зумів оцінити кут удару під час мого руху, я б за секунду дізнався про успіх ворога. Дуже небезпечно, але вибору в мене не було.

Навіть коли мій клинок простромив йому груди, я не був упевнений, чи не постраждав сам. Хоч це зараз і не мало значення. Зачепив, не зачепив. Я мусив продовжувати свій рух, поки не зупинюсь, або мене не зупинять.

Меч використав як важіль, повертаючи його й не припиняючи свій рух проти годинникової стрілки навколо тіла супротивника. Це тіло мало прикрити мене від четвертого з нападників.

Цей маневр мені удався, але частково. Часу на те, щоби повністю прикритися мертвим тілом, що стирчало на лезі, наче на рожні, уже не вистачало. Але я ще міг влаштувати невеличке зіткнення між небіжчиком та останнім із нападників. Сподівався, що встигну, а надто коли побачив, що останній противник не втримався на ногах, зіскакуючи з тераси. Тепер я мав час вивільнити клинок і зійтися у двобої з ворогом.