Звичайна вдячність

— Нічого собі, — озвався тато.

Карл Брендт засунув руки в кишені, повісив голову і нічого на те не відповів.

Мені навіть на думку не спадало, що Аріель могла зникнути назавжди. Через мою дитячу наївність я був упевнений, що це лише невелика пригода. Димова завіса скоро розвіється, сестра з’явиться, й усе стане на свої місця. Я завмер під пригніченим небом, дивився на розритий пісок, тріски, що дотлівали, і точно знав: ми обов’язково знайдемо ключ до загадки. Хотілося розпочати тієї ж миті. Підійшов ближче до багаття, Джейк побрів слідом.

— Що ми шукаємо? — запитав брат.

— Хлопці, зупиніться, — застеріг тато. — Ми поки що нічого не шукаємо. Ми лише чекаємо на шерифа.

Таке рішення видавалося мені справжнісіньким гаянням часу. Але тато так сказав, і ми з Джейком його послухали.

Через десять хвилин приїхав шериф з двома чоловіками. Один із них був у формі, другий — місцевий поліцейський, Доул. Вони пробиралися стежкою повз тополі, підійшли до нас, оглядаючи місцину навколо.

— Боже милостивий, оце так безлад, — сказав шериф й осудливо поглянув на Карла. — Що ви собі думали, дітки?

— Та була ж гулянка, — Карл стис плечима.

— Схоже на справжній шабаш, — вів далі Ґреґор. — Щойно ми тут з усім упораємося, ти і твої друзі приберуть тут кожну піщинку. Зрозуміло?

— Так, сер.

— Гаразд. Оглянемо спочатку довкола багаття, потім розділимося і прочешемо все по периметру. Нічого не чіпайте. Якщо знайдете щось цікаве — гукайте, але не торкайтеся. Ясно?

Усі закивали, ми з Джейком теж.

— Хлопці, — шериф звернувся до нас. — Будьте поряд із татком. Робіть, як він скаже.

— Звісно, — відповів я йому. Джейкова голова стрибала, ніби її прив’язали до тіла мотузкою.

У радіусі десяти метрів від багаття картина була скрізь однаковою: стирчали недопалки з переритого піску. В одному місці все було перевернуто з ніг на голову — хтось точно побився.

— Морріс Інґдал та Ганс Гоул, — відповів Карл на шерифове запитання, — побилися через машини.

— Машини?

— Мабуть, для них це важливо, — Карл повів плечима. — Шкоди нікому не завдали.

Почувши ім’я Морріса Інґдала, Джейк кинув на мене пронизливий погляд:

— Розкажи їм, Френку.

— Що розказати? — запитав Ґреґор.

Жодного бажання оповідати про наші пригоди я не мав, бо мусив би розповісти все від самого початку, тобто з кар’єра — місця, куди нам було заборонено пхати свої носи. Проте Джейк ще раз штовхнув мене в плече. Тато, Доул і двоє чоловіків уп’ялися в мене поглядами — тікати було нікуди. Довелося розповісти всю історію про кар’єр та Інґдала в деталях. І те, як він за нами гнався, і як ухопив мене в Лютеранському парку й намагався затягнути в темний закуток. А потім без жодної відомої мені причини я додав: