Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
— Куди ти поїхав?
— Не пам’ятаю, десь вештався.
— Ти був сам?
— Я зустрів Джуді Кляйншмідт. Розважалися до світанку.
— Ти вчора був у парку Сіблі на вечірці після концерту?
— Так.
— Ти не зустрічав там Аріель Драм?
— Бачив її.
— Ви розмовляли?
— Може, щось їй і бовкнув. Дідько його вхопи, я говорив з багатьма.
— Чув, ти ще й побився з Гансом Гоулом.
— І таке було. Зацідив йому трохи в пику — так, нічого особливого. Він назвав мою машину купою лайна.
— Моррісе, язика прикуси. О котрій ти пішов звідти?
— Не пам’ятаю.
— Ти поїхав сам?
— Ні. Джуді була зі мною.
— Ти поїхав одразу додому?
— Ні.
— Куди ти рушив?
— Це ми пропустимо.
— Ні, не пропустимо.
Інґдал якусь мить зволікав, потім зітхнув від безвиході:
— Поїхали до старої садиби Мюллера.
— Навіщо?
— Людей там нема, проте стоїть велика копиця сіна, а в машині в мене було покривало. Зв’язок прослідкуєте самі?
Шериф якусь мить намагався скласти докупи слова Морріса.
— Ти і донька Кляйншмідта?!
— Я і Джуді, саме так.
— І як довго ви там були?
— Достатньо, — вишкірився Інґдал.
— А далі?
— Я відвіз її додому.
— О котрій це було?
— Не знаю, сонце мало сходити.
— Хтось бачив, як ти повернувся?
Морріс одразу похитав головою:
— Мій старий учора налигався, тому спав, як колода. Навіть якби в будинку підірвали бомбу, він й оком не змигнув би.
Шериф нахилився вперед, склав руки поперед себе. Трохи посидів мовчки й узявся уважно придивлятися до Морріса. Протягом того часу від Інґдалової легковажності не лишилося й сліду: він підвівся, переминався на місці і знервовано смикав плечима:
— Слухайте, я вам усе розповів. Я нічого не знаю про Аріель Драм. Я бачив її на тій вечірці біля річки й по всьому. Біс із тим усім, я навіть слова їй не сказав. Вона сиділа собі осторонь і весь час дивилася на багаття, наче вона якась там краля, а решта — просто непотріб. Вона така і є. Однак то все фігня, бо з її заячою губою… — Інґдал урвав балаканину і винувато глипнув на тата.
Шериф мовчки слухав, а коли Морріс замовк, додав:
— Гаразд, Моррісе. Ти залишаєшся тут, поки ми не знайдемо Джуді й усе не з’ясуємо.
— Залишаюся тут? Мені треба на консервний завод, у мене зміна.
— Не хвилюйся, я докладу зусиль, щоб ти не спізнився.
— Будьте такі ласкаві.
— Лу, — Ґреґор звернувся до поліцейського, який був із нами біля річки. — Веди Інґдала до камери, нехай відпочине. Думаю, сон йому не завадить.
— Ви мене посадите? Я ж нічого не зробив! Ви не можете мене заарештувати.
— Заспокойся, ніхто не збирається запроторювати тебе за ґрати. Я лише пропоную тобі нашу гостинність. Доки не поговоримо з Джуді Кляйншмідт.
— Чортівня, — озвався Морріс.
— Слова добирай, — урвав його шериф. — Тут присутні малі діти.
Інґдал кинув на мене вбивчий погляд.
Ми поїхали додому, біля будинку стояла поліцейська машина. Батько поставив своє авто поруч. На кухні Доул сидів з мамою за столом.
— Натане, — вона дивилася на тата розгублено й налякано.
Доул встав і повернувся обличчям до батька. Потім простяг ліву руку:
— Пане Драм, я хочу Вам дещо показати. Це належить вашій доньці?
У кремезній руці лежало щось загорнуте в чисту хустинку. Вільною рукою він розгорнув краєчки тканини. То були золотий ланцюжок і кулон у формі серця з перлиною.
— Так, — відповів тато. — Аріель одягала його вчора ввечері. Звідки це у вас?
Вираз Доулового обличчя був незворушний, наче скеля:
— Знайшов серед речей Воррена Редстоуна.
Розділ 20
Гас поїхав разом із татом та Доулом у поліцейський відділок, аби розказати про кулон. Ми з Джейком лишилися вдома. Це було нестерпно. У її мовчання та безладні рухи в’ївся страх. Мама сиділа за столом на кухні і палила. Потім підводилася, йшла до вітальні, брала до рук телефонну слухавку, ніби хотіла подзвонити, клала її на місце й розводила руками. Вона стояла, витріщившись у вікно, цигарка чаділа в руці. З кухні я бачив, як вона дотлівала біля самісіньких пальців, а мама стояла як укопана, цілковито занурена у власні думки та припущення.
— Мамо! — закричав я до неї. Більше не міг на те дивитися. Ще трохи — і вона себе точно обпекла б.