Звичайна вдячність

— Так.

Шериф Ґреґор вирвав аркуш паперу з блокнота, де були записані названі Карлом імена і простягнув його Гауптману:

— Починай обдзвонювати, Золі.

Гауптман вийшов у скляні двері, почувся гуркіт мотора «Крузера», Золі поїхав. Ґреґор звернувся до батьків:

— У вашої доньки є друзі, в яких вона могла б сьогодні заночувати?

— Так, — відповіла мама. — Але ми їм телефонували. Ніхто не бачив Аріель.

— Можете назвати їхні імена? Я хотів би поговорити з ними особисто.

— Звісно, — мати проторохкотіла шість імен. Шериф записав.

Тато підвівся, пішов до плити з кавоваркою й налив собі ще одне горнятко. Він побачив мене на порозі і запитав:

— Френку, може тобі варто піднятися до себе й одягтися?

— Де Аріель? — запитав я в них.

— Ми не знаємо.

— Привіт, Френку, — озвався до мене шериф Ґреґор так, наче ми з ним давні друзі і йому від того приємно.

— Добрий ранок, — відповів йому.

— Аріель не прийшла сьогодні додому. Батьки хвилюються. Може, ти знаєш, де могла зостатися сестра?

— Містер Брендт, — відповів я без жодних зволікань.

— Еміль! — скрикнула мати, ніби то було справжнім відкриттям. Вона підстрибнула і полетіла до телефону у вітальню.

— Чому містер Брендт? — шериф подивився на мене, потім на тата.

— Вони добрі приятелі, — відповів батько. — До того ж він мешкає поруч із парком Сіблі.

У батькових словах було стільки надії… Він підійшов до мене, тримаючи горнятко кави, поглядав у вітальню і слухав телефонну розмову матері з Емілем.

— Емілю, вона не повернулася вчора додому, — пояснювала мати. — Я подумала, вона могла зостатися в тебе, — мати слухала, втупивши погляд у підлогу. — Ні, Карл теж не знає. Вони були в парку Сіблі, палили багаття біля річки. Аріель пішла, і ніхто не знає, де вона. — Мама ще трохи постояла. Вона заплющила очі, голос тремтів, ще мить — і вона заплаче. — Звісно, Емілю. Щойно дізнаємося.

Мама поклала слухавку, підвела очі на батька й захитала головою. Підійшовши до нього, вона притулилась щокою до його плеча: сльози потекли рікою.

Шериф Ґреґор підвівся, засунув записник у кишеню сорочки і мовив:

— Я зараз візьму кількох чоловіків, поїдемо в парк Сіблі, аби все ретельно оглянути. Карле, ти їдеш із нами, покажеш, де все відбувалося. Я особисто поговорю з друзями Аріель. Побачимо, може, згадають іще щось. І послухайте: з мого власного досвіду — діти повертаються. Як завше, утнуть якусь дурницю, потім їм від того соромно. Вони вирішують перечекати якийсь час, утекти в Міннеаполіс чи Сент-Пол, але потім повертаються, — він посміхнувся, намагаючись нас заспокоїти.