Звичайна вдячність

Вона не звертала на мене жодної уваги.

— Мамо, — знову закричав, — цигарка!

Вона не поворухнулась: здавалося, взагалі не чула моїх слів. Я підбіг до неї й торкнувся її руки. Мати подивилася вниз і раптом зрозуміла, що могло статися. Випустила з пальців стлілий недопалок і наступила на нього, лишаючи чорний викурений слід на світлій дерев’яній підлозі.

Я озирнувся на кухню: Джейк налякано дивився на нас. Оселею розгулював гнітливий відчай, але, як тому зарадити, я й гадки не мав.

Захрускотів гравій біля будинку. Я пішов на кухню й визирнув у вікно: то був Карл. Еміль Брендт сидів на передньому сидінні його спортивної машини. Сіре, брудне полотно неба нависало над ними. Карл допоміг дядькові вийти з машини і повів до дверей кухні.

— Містер Брендт приїхав! — голосно вигукнув я.

— О, Емілю, — мама бігла до дверей. Вона обняла його. — Ой, Емілю, я так рада, що ти приїхав.

— Я не міг сидіти й чекати на самоті, Рут. Я маю бути тут.

— Я знаю, знаю. Ходімо, сідай поруч.

Вони пішли у вітальню й сіли разом на дивані.

Карл зостався з нами. Трохи почекавши, запитав:

— Є новини?

— Знайшли її кулон.

— Хто?

— Доул. Прикраса була у Воррена Редстоуна.

— Хто це?

— Двоюрідний дід Денні О’Кіфа, — пояснив Джейк.

— Як кулон потрапив до нього?

— Не знаю, — відповів я йому. — Тато, Гас та Доул поїхали це з’ясувати.

— Давно?

— Десь півгодини тому.

Карл стояв на порозі вітальні:

— Дядьку Емілю, я поїду у справах. Скоро повернуся по тебе.

Він поспіхом вибіг надвір і сів у машину. За мить він уже мчав вулицею Тайлер у напрямку центру. Мама й пан Брендт сиділи у вітальні, тато й решта чоловіків поїхали до відділку, а ми з братом зосталися на самоті зі своїми турботами й тривогами.

— Ти голодний? — запитав Джейка.

— Ні.

— Я теж не хочу їсти, — сів за стіл і провів рукою по його гладенькій поверхні. — Звідки в нього це?

— Що?

— Кулон Аріель.

— Не знаю, — відповів брат. — Може, вона сама його віддала.

— Навіщо?

— Не знаю.

— А може, він його знайшов?

— Не знаю, — відповів я братові.

— Ти ж не думаєш, що він міг її скривдити?

Я подумав про Воррена Редстоуна і згадав, як уперше зустрів його під естакадою біля мандрівника. Тоді я злякався за Джейка. І потім, коли ми натрапили на нього поряд із навісом біля річки, і як Денні втік. Спала на думку прохолодна розмова з Ворреном в підвалі будинку О’Кіфів, перед тим як ми пішли купатися до кар’єра. А те, як він заступився за мене в парку, налякало навіть Морріса Інґдала.

— Мені конче треба піти, — я підвівся.

— Куди ти зібрався? — запитав Джейк.

— До річки.

— Я з тобою.

Я підійшов до дверей вітальні — мама і містер Брендт гучно й серйозно щось обговорювали.

— Ми з Джейком трохи пройдемося, — повідомив їм.

Мати подивилася в наш бік і продовжила розмову. Ми з братом вийшли у двері на кухні.

Небо змінилося — потьмяніло. Хмари шаленіли в темному чаді над землею. Здійнявся різкий вітер, його подуви приносили звуки грози, що наближалася із заходу. Ми перебігли через задній двір та пасовище. Дика трава і маргаритки вкривалися брижками; здавалося, що земля ожила. Обігнули оселю подружжя Свон. На довгій мотузці висіло прання. Я чув, як воно здіймається від вітру і ляскотить. Ми перетнули ще дві вулиці, позаду зосталися два будинки без огорожі. По той бік вкритого ожиною пагорба одразу починалася річка. Між колючою лозою проторували стежку, що вела до самісінького берега. Ми спустилися нею до темної води і повернули на північний захід. До навісу Воррена Редстоуна залишалося менше двохсот метрів.

— Що ми будемо робити? — запитав Джейк.

— Шукати.

— Що?

— Не знаю.

— А якщо Воррен тут?

— Тут, то й тут. Ти що, боїшся?

— Ні.

— Тоді ходімо, — я говорив із Джейком, а сам пришвидшував ходу. Починався дощ.

Ми навіть не намагалися приховати свої сліди, пробиралися напролом крізь височенний очерет. Нікого не було. Я одразу побіг до навісу і заліз усередину. Хтось розрив закопану бляшанку. Поруч із ямою лежала лише жменька піску.

— Її тут нема, — крикнув я Джейкові, відступивши крок назад. Обернувся і побачив нажахане обличчя брата, який заціпенів у руках Редстоуна.

— Маленькі злодюжки, — озвався Воррен.

— Ми не злодії, — випалив йому в обличчя. — Це ти злодій. Ти вкрав кулон моєї сестри.