Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
— Де моя банка?
— У нас її нема. Вона в поліції. Як і кулон Аріель. І вони тебе заарештують.
— За що? — запитав Редстоун.
— Відпусти Джейка.
Воррен зробив так, як йому наказали. Джейк трохи перечепився і ледве не впав. Потім став поруч зі мною і повернувся. Ми обоє уважно дивились у вічі діда Денні.
— Де Аріель? — спитав я.
Редстоун подивився на мене, я нічого не міг прочитати з виразу його обличчя:
— Твоя сестра? Я не бачив її.
— Ти брешеш. У тебе її кулон.
— Я знайшов прикрасу.
— Де?
— Біля верхів’я річки.
— Я не вірю тобі.
— Та мені начхати, віриш ти чи ні. Де моя банка?
— Вона у відділку. Вони посадять тебе за ґрати, поки не розкажеш, що ти зробив з Аріель.
— Боже милостивий, хлопче. Усе, що є в тій бляшанці, — це крихти мого життя, які мають цінність лише для мене. Усе, що там є, я сам знайшов або ж хтось мені те дав. Я не злодій. І не маю жодного уявлення, де може бути твоя сестра.
Редстоун уважно дивився на мене, а я — на нього. Я зовсім не боявся: замість страху, в мене нуртувала злість. Якби тієї миті він на мене напав, я бився б до останнього.
Краплі дощу рясніли і залишали на піску глибокі виїмки. Вітер ревів усе дужче. Грім, що раніше гуркотів десь далеко, розколовся над нами. Я не бачив блискавки, але повітря наскрізь наелектризувалося грозою. Дощ стікав по обличчю Редстоуна, як по скелі, але він не зводив з мене очей і не рухався. Я стояв так само твердо, як і він. Будь-якої миті кремезні руки Воррена могли стерти мене на порошок.
Почувся звук сирен.
Редстоун підняв голову і слухав. Заляскали дверцята машин на ближній до пагорба вулиці. Чоловіки кричали.
— Сюди, він тут, — заволав я.
Редстоун різко поглянув мені в очі. Я прочитав у них те, що й до сьогодні мене гризе. Він мовив тихо, без ненависті та злості:
— Ти щойно мене вбив, білошкірий хлопчику.
Він повернувся і почав тікати.
Розділ 21
Очерет шумів і колихався. Здавалося, назустріч мчить дике стадо. За мить чоловіки з’явилися на галявині. Тато, Карл, шериф, Доул та кілька поліцейських. Побачивши мене і Джейка біля навісу, вони зупинилися, і лише батько підбіг до нас. У його очах відбилося здивування та тривога:
— Хлопці, що ви тут робите?
— Шукаємо Воррена Редстоуна, — відповів йому.
Шериф наблизився до нас і різко спитав:
— Куди він побіг?
У голові лунали прощальні слова Редстоуна: «Ти щойно мене вбив, білошкірий хлопчику…». Я не міг забути той вечір у крамничці Голдерсона, де сиділи чоловіки з очима вбивць. Я витріщився на батька: дощ періщив по його сповненому несамовитого відчаю обличчю і стікав тонесенькими струмочками. Я перевів погляд на шерифа — холодні очі, без жодного натяку на жаль та співчуття. І хоча не думав, що хтось із них здатен убити людину, мене сповнювало тривожне відчуття, яке змусило прикусити язика.
Доул закричав і показав на протоптану мною та Джейком стежку, якою наляканий Воррен Редстоун намагався втекти.
— Скільки минуло часу?
— Кілька хвилин.
Чоловіки кинулися наздоганяти Редстоуна, і лише тато на хвилю затримався. Він вказав на пагорб біля річки:
— У машину — і будьте там, вам зрозуміло? — не чекаючи на відповідь, він побіг за чоловіками.
Я стояв під дощем, дивився вниз на стоптану пустинну стежину серед очерету.
— Невже це правда? — запитав Джейк.
— Що саме?
— Що йому кінець? Що вони його вб’ють?
— Він думає, що це саме так.
— Гадаєш, він міг заподіяти шкоду Аріель?
— Не знаю.
— Я так не вважаю, Френку.
Моя лють дещо притупилася, у сповненій жалю тиші я думав, що Джейк цілковито має рацію.
— Ходімо, — мовив йому і кинувся наздоганяти Редстоуна та чоловіків.
Небо гриміло, як скажене, над нашими головами, раз у раз сіру стіну дощу розрізали спалахи блискавки. Лило як з відра, я не бачив нічого на відстані понад десять метрів. Чоловіків не було. Ми летіли щодуху, але, звісно ж, вони були вдвічі швидші за нас. Наші спроби наздогнати їх були марними. Спочатку Джейк тримався поряд, проте поступово відставав. Він просив мене зачекати, але я не звертав на те уваги. Я біг сам. Минув місце, де лише п’ятнадцять хвилин тому ми спускалися до річки, будинки на околиці містечка, й ось я стояв біля естакади через річку, де, власне, і розпочалася моя пригода з Редстоуном.