Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
— Іноді мені здається, що я єдина людина, яка його знає, — відповіла Аріель. — Він — геній.
— З цим я не сперечатимусь, — сказала мати. — Але є й іще дещо. Я знаю його все своє життя, Аріель. Він складна людина.
— Аж ніяк, — відповіла сестра.
— Що? — здивувалася мама.
Одне слово. Як сіль на рану. Я подивився на Аріель, відступати сестра не збиралася.
— Я друкую історію його життя. Я знаю його.
Мати поклала лікті на стіл, підборіддя підперла долонями, уважно подивилася на сестру і запитала:
— То, коли твоя ласка, розкажи мені, хто ж такий Еміль Брендт…
— Чудова людина, — вагаючись, відповіла Аріель.
Мати розсміялася, але миттю посерйознішала:
— Аріель, люба, він завжди був чудовою людиною. Його завжди не розуміли і не цінували. Він був занадто зв’язаний тутешньою провінціальністю й багато чим іншим, що не дало йому змоги зреалізувати бажання, потреби та мрії його часто егоїстичного серця.
Джейк підвівся і підійшов до плити. Мені здалося, він обрав безпечніше місце.
— Колись ти мені казала, що велич потребує егоїзму, — різонула у відповідь сестра. — Та як би там не було, він не егоїст.
— То він лише величний? — мати знову засміялася. — Золотце, ти ще така молода. Тобі ще стільки всього треба дізнатися.
— Нащо ти говориш про мій вік так, наче це якась вада?
— Бо якоюсь мірою це так і є. Ти сама переконаєшся в цьому.
Тато підняв руки, намагаючись їх заспокоїти. Але не встиг він розтулити рота, як сестра гнівно кинула матері:
— Я думала, ти його друг!
— Так і є. Завжди була. Проте це не означає, що я не бачу його справжнього єства. В Еміля чимало недоліків.
— А в кого їх нема?
— Я бачила різні стани його організму, мені навіть іноді здавалося, що він ніколи не вийде з того. Навіть дивно, що він раніше не намагався накласти на себе рук.
— Чого це не намагався?
Мати здивовано подивилася на неї:
— Звідки тобі це відомо?!
— З мемуарів!
— Мені він ніколи того не розповідав.
— А може, на це є причина, — очі Аріель пильно та в’їдливо дивилися на залізничні стовпи. Вона відсунула від столу стілець і підвелася.
— Куди ти?! — запитала мама.
— Не знаю. Пройдуся.
— Добре, тобі не завадить охолонути. У тебе ввечері важливий виступ.
— До біса виступ, — гукнула Аріель і вибігла з будинку.
— Ні, Рут, — мовив тато і поклав руку на мамине плече. — Їй потрібно провітрити голову.
— Я не терпітиму такої непошани, Натане!
— Настане час — і вона сама вибачиться, Рут. Ти це знаєш. Сьогодні забагато звалилося на неї, та, власне, на вас обох.
Мама завмерла і дивилася на скляні двері. Її рот нагадував шов, яким зашили обличчя. Потім вона заспокоїлася:
— Ти маєш рацію, — відповіла вона і зиркнула на тата. — Ти маєш рацію.
А потім здивовано прошепотіла:
— Еміль і раніше намагався вкороти собі віку…
Мама вийшла з кухні і пішла у вітальню; за якусь мить будинок сповнили звуки піаніно.
Розділ 17
По обіді на честь свята проводили щорічний парад. Випускники йшли в прикрашених стрічками формах. Ветерани одягнули військовий одяг, у якому відбували службу. Пожежники їхали на пожежних автомобілях, мер містечка й інші представники влади стояли на платформі кузова вантажівки й розмахували руками. Їхня машина повільно котилася поміж начищених та вимитих до святкування легковиків. Вершники гарцювали на конях, їх також прибрали до свята. Навіть дітлахи долучилися до параду. Вони тягли за собою молодших братів і сестер, а дехто й домашніх тваринок у невеличких візочках, які майоріли червоними, білими та синіми кольорами. Процесія йшла головною вулицею, її радісно вітала юрба. Потім звернула на Лютеранську авеню і за якийсь там кілометр опинилася в Лютеранському парку. А там усе кипіло, як у вулику. Продавали солодку вату, хот-доги, смажені сосиски, пончики та повітряні кульки. Кожна організація містечка була представлена окремим стендом із консервацією, домашньою випічкою, красивими серветочками та кухонними прихватами. Проводилося чимало ігор із призами. Гості раділи й танцювали, для цього навіть спорудили невеличкий поміст. На літній сцені виступали музиканти, комедіанти й різні інші диваки. Броварня Брендтів люб’язно пригощала відвідувачів пивом.
Ми з Джейком трохи подивилися парад, а на зароблені гроші накупили всілякого їства. Намагалися випробувати вдачу в жбурлянні кілець, потім збивали пляшки з молоком, сподіваючись виграти м’яку іграшку, якої, правду кажучи, не вельми й хотілося. Потім випадково зустріли Денні О’Кіфа й гуртом пішли веселитися. Сонце почало сідати, наближався вечір. Юрба потягнулася до літньої сцени. Унизу встановили феєрверки, аби після виступу Аріель красиве вогняне дійство завершило цей надзвичайний день. Усі складані стільчики розібрали, поки Джейк, Денні і я встигли пропхатися до сцени. Ми обіперлися на стовбур в’яза, і хоча він ріс трохи осторонь, усе було добре видно. Увімкнули прожектори, на сцену вийшов мер з короткою промовою. Після нього з’явилася Сінді Вестр, аби прочитати невеличкий твір про свободу — вона сама написала його для участі в конкурсі від Фонду ветеранів, завдяки чому й виграла двадцять п’ять доларів. Мені треба було до вбиральні; сказавши про це хлопцям, я пошкандибав до пересувних кабінок біля намету з пивом.