Острови шторму та смутку. Гадюка
- Автор: Хоган Бекс
- Серия: Острови шторму та смутку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-551-9
- Переводчик: Віра Кошлата
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Острови шторму та смутку. Гадюка». Краткое содержание книги:
Однак головний Гадюка стає їй поперек шляху. Підступний і нещадний, він борознить океанські простори на кораблі, мародерствує і вбиває, лишаючи по собі тільки біль і страждання. У безкраїх океанських далях він — найнебезпечніший чоловік. І він — батько Мерріан. Її місія — захищати Острови. Та чи зуміє вона вистояти за них у бою, якщо доведеться пожертвувати своєю сім’єю, домівкою, коханим і, цілком імовірно, власним життям?
«Острови шторму та смутку» — епічний роман у жанрі фентезі з відважною героїнею, гострими дилемами і закрученим сюжетом!
Навіщо він так зі мною? То він холодний, мов лід, а то дбайливий — ось за що я його ненавиджу! Я наче корабель без якоря, вільно дрейфую по морю. Раптом згадую, що весь цей час я прекрасно давала собі раду, тож що він не обрав би, він мені не потрібний.
— А мене не треба рятувати! — твердо промовляю, з усіх сил стараючись не впустити образу у свої слова. — І я не питаю твого дозволу. Просто кажу, що збираюся робити. Підеш ти зі мною чи ні — цілковито твій вибір.
Я затамувала подих, очікуючи на його відповідь. Я хочу, щоб він обрав мене.
За якусь мить він зітхає.
— Резиденція Торіна — на Шостому Острові. Тих, хто знає про її існування, можна перелічити на пальцях однієї руки.
— Зізнайся, ти чиниш так, бо старанний хлопець? — мимоволі я усміхаюсь, і він хутенько усміхається у відповідь. Таки лишилося в ньому трохи старого-доброго Бронна.
— Саме так! Я більш ніж певен, що саме там ми його знайдемо.
— Ви двоє, можете поквапитися? — гукає з темряви Ґрейс. Вона вже зайшла тунелем досить далеко, і я її не бачу.
— На нас полює корабель, доверху напханий головорізами. Забули?
Бронн торкається моєї руки.
— Це зовсім не означає, що я йду з тобою.
— Я знаю! — але на сьогодні досить.
Мене охоплює тепла хвиля. Попереду стільки всього, що наганяє страх, але у цей момент я просто тану від щастя. У мене є друзі, аж двоє. Щоправда, жодному із них довіряти не можна, на те є купа причин — але я чомусь довіряю. Тож коли Бронн показує мені шлях, я прямую туди, відкинувши всі вагання, дозволивши темряві проковтнути мене з головою.
XIII
Тунель всередині гори вигинається, мов серпантин, і кінця-краю йому немає. Я іду вздовж самої стіни й дряпаю пальцями слизьку скелю, намагаючись не перечепитись через каміння, якого не в змозі побачити. Ми не перемовляємося, тиша — наш вірний друг на той випадок, якщо хтось, окрім нас, знайшов прихисток у цій темряві.
За кілька годин слабке мерехтіння попереду повідомляє, що вихід близько, і коли ми нарешті виринаємо з тунелю і упираємося в іншу скелю, вже світає. Після сирого тунелю повітря напрочуд свіже і пахне сіллю. Ми біля моря, як і обіцяв Бронн.
Спуск виявляється значно швидшим, аніж шлях догори, але внизу довго продираємося крізь колючі хащі, що боронять гору від допитливих очей. Зрештою вибираємося на запилюжену стежину, що веде до міста. Швидко звіряюся з компасом, він засвідчує, що ми тримаємо курс на захід — але від Західних Островів нас іще відділяють безмежні океанські простори, думка про які бентежить мене, коли пригадую слова Ґрейс. Ховаю компас до кишені, радіючи, що зберегла хоча б один із подарунків з дня народження. А от кинджал Бронна так і залишився в палаці. Перед тим, як видати мене батькові, Король напевне всадив би його мені у спину.
Його зрада досі зачіпає мене, хоча спільна вечеря наочно продемонструвала, що то за один. Просто боягуз, який для порятунку власної шкури ладен водитися із ворогом, замість того, щоб посприяти завзятому союзнику відновити мир. А тепер я роблю ставку на його сина, про якого зовсім нічого не знаю. Тут Бронн має рацію — які у мене підстави думати, що Торін допоможе? Між нами лиш миттєвий зв’язок, і наші заручини — лиш фальсифікація. Я можу гірко помилятися…
Ми крокуємо вже майже годину — і ще задовго до того, як бачимо місто, чуємо його звуки. Ранній ранок, а до нас вже долинає людське багатоголосся. Я кидаю погляд на Бронна.
Він насуплюється.
— Завжди думав, що цей край Острова не настільки гамірний. Схоже, я помилявся.
— Де більше людей, там ще більше шпигунів! — вигукує Ґрейс.
— Можливо, — Бронн замислюється. — Пропоную розділитися. Я пошукаю човни, а ви двоє надішліть вісточку Торіну, що ви в дорозі. Чим швидше ми відчалимо, тим краще.
І як тільки ми знову опинимося в морі, він зникне. Від цієї думки я холону. Проте якщо він таки піде, я хочу дещо перед тим зробити.
Підбігаю до Ґрейс і відтягую її вбік, щоб Бронн нічого не почув:
— Ти можеш надіслати листа самотужки? Маю невідкладну справу.
Вона кидає на мене зацікавлений погляд, але погоджується.
Якщо головний порт аж надто жвавий, то на цій стороні вже повний безлад. Тут висадились сотні приїжджих, сподіваючись осісти на тихому Острові, але шлях їм закрила Королівська Охорона. Судячи по горі трупів, тут був запеклий бій — саме його я чула минулої ночі, покидаючи палац. А я ж і передчувала, що добром все це не кінчиться…
Ми потрапляємо в коло зневірених людей, які випрошують грошей, їжі, укриття. Розчищаючи прохід, Бронн струшує їх, наче мух, а Ґрейс пробивається у протилежному напрямку — шукає прилавок з океанськими грифами для секретних доручень.