Азартні ігри з долею
- Автор: Брешан Иво
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги — XXI
- ISBN: 978-617-614-141-9
- Переводчик: Ірина Маркова
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Азартні ігри з долею». Краткое содержание книги:
«Азартні ігри з долею» не вписуються у канони банального детективу чи трилеру, бо за історією про пошук вбивці криється кохання, випробуване сумнівами, болем, війною, часом; міцна чоловіча дружба, психологічний конфлікт бажаного і дійсного та боротьба головного героя у пошуках себе у повоєнному світі.
Ця трагічно-проста історія не читається похапцем у транспорті, адже стежачи за розмовами героїв про долю, гру, життя та смерть, спостерігаючи за перебігом подій, ви захочете повертатись на сторінки книги знову і знову.
І тепер усьому настав кінець. Всі головні винуватці, керівники операції та ініціатори злочинів, більше ніяк не зможуть понести відповідальність за скоєне. Вони залишаються надалі огорнуті флером таємниці, з «чистим сумлінням» проживати життя у твердій впевненості, що мертві вуста, як то кажуть, не заговорять. Вони виступатимуть в образі зразкових, порядних політичних діячів, і нікому навіть не спаде на думку, що вони могли б мати бодай якийсь стосунок до низки злочинів.
І ще в дечому він переживав цілковиту поразку: він більше не матиме змоги дізнатися, що в усьому цьому справді мусило статися, а що було лише непередбаченою випадковістю? Йому навіть спало на гадку, що такої плутанини, такого хаосу у стосунках, як в оцих двох, він ще ніколи не бачив. Чому Ретель саме в найгіршу можливу мить для себе мусив йти прислухатися до ритму долі? І чому йому не вдалося врятуватись, хоча б застосувавши силу, адже він міг? Якби йому це вдалось, то Дідович мусив би шукати нової можливості, і хто знає, де б він її знайшов. І зрештою, що було б, якби водієві з Чіліпів не пробило колеса? Чи якби запасне в нього було годяще? Якби Ретель не напився у Лендича та встиг на автобус? Чи якби отець Лука не перекрутив повідомлення отця Влахи? Хоча кожній з тих речей можна було знайти причину, через яку вона сталася, вона так само могла і не статися. А якби принаймні одна-єдина з них не сталася, то справа не дійшла б до цього невтішного кінця.
Раптом позаду себе Франко почув кроки. Він обернувся і побачив чудернацьку фігуру, одягнену в старі зношені штани й латану-перелатану сорочку, з великою розкуйовдженою сивою бородою та облисілою головою, з якої де-не-де звисало довге біле волосся. Тюдор впізнав у ньому жебрака, який день у день сидів поряд з джерелом святого Онуфрія, збираючи милостиню в перевернутий засмальцьований та обтріпаний картуз. Він був чимось на зразок міського дивака, якого всі звали Оплою Джілдо. Це прізвисько він одержав через те, що за десять кун був готовий, вигукуючи ці слова, станцювати щось схоже на лінджо і розвеселити тим численних перехожих. Тюдорові пригадалося, що десь на початку стежки, якою він прямує на Боніново, Опла має якусь хижку, побудована з листкового заліза та дощок, трошки більшу за собачу будку. У ній прохолодними ночами він мав за звичку ночувати, а харчувався залишками їжі, яку викидали з кухонь ресторанів разом із сміттям.
— Пане Франко! — сказав Опла Джілдо, наближаючись. — Що це було? Мене розбудив крик.
— Ось, поглянь! — відповів йому Тюдор, показуючи вниз.
— Ай, ай, ай, ай! — вигукнув Опла Джілдо, зігнувшись та побачивши на дні провалля криваву картину. — Такого я ще до сьогодні не бачив. Відразу двоє! Одночасно! Завжди був один чи одна. Ну, іноді й пари, хлопець і дівчина, у давні часи, нещасливе кохання, бо вони не могли бути разом. Проте два чоловіки — ніколи.
— Ну, що поробиш! Все колись відбувається вперше.
— А вони самі це зробили, зі своєї волі, чи їх хтось до цього змусив?
— Ні те, ні інше. Доля, мій любий Опло Джілдо.
— На Бога, що ви таке говорите, пане? Яка доля?! Хто її бодай колись бачив?! Ось, подивіться на мене. Я в житті мав можливість стати ким завгодно, а завжди був і залишаюсь таким, як тепер. Чи це мене доля до цього змусила? Дідька лисого!! Я сам це вибрав, пане, бо мені так найкраще. Я не маю ніяких тривог і хвилювань. Доля в нас у кожного тут, у голові, мій пане... Ось, їх вже вісім від початку року. Нехай змилується над ними Господь. Подумайте над цим, пане Франко, і спокійної вам ночі.
Знову залишившись на самоті, Тюдор ще раз поглянув на ті трупи внизу, а тоді замислився над словами Опли Джілдо. Справді, люди зі скромними розумовими здібностями іноді можуть побачити дещо, що залишилося поза увагою найбільших мудреців, як він одного разу й сказав Бонетті. Можливо, він усе своє життя полював за привидами, чимось, чого насправді немає і що існувало лише в його голові? Як це йому ніколи раніше не спадало на думку, що логос, доля, неминучість, випадок, ритм буття і небуття, правди і кривди, і все інше, що він робив, могли бути лише сукупністю фікцій; проекцією його думок на світ, які він помилково сприймав як щось дійсне саме собою? А дійсність — це зовсім інше і не має ніякого зв’язку з тими вигадками. Можливо, доля — це не щось, що владарює над нами, а звичайнісінький сліпий, бездумний і непередбачуваний рух? І може, це не він керує усіма нами, а ми ним, даючи йому відповідно до власних бажань і вигляд, і напрямок, і мету?! Ідеї, ідеї, з них все з’являється, навіть доля. Незважаючи на те, чи вони геніальні чи параноїдальні, благородні чи цілком егоїстичні. І це не лише стосовно долі окремої людини, а й стосовно доль цілих мас людей.