Азартні ігри з долею

І тепер усьому настав кінець. Всі головні винуватці, керівники операції та ініціатори злочинів, більше ніяк не зможуть понести відповідальність за скоєне. Вони залишаються надалі огорнуті флером таємниці, з «чистим сумлінням» проживати життя у твердій впевненості, що мертві вуста, як то кажуть, не заговорять. Вони виступатимуть в образі зразкових, порядних політичних діячів, і нікому навіть не спаде на думку, що вони могли б мати бодай якийсь стосунок до низки злочинів.

І ще в дечому він переживав цілковиту поразку: він більше не матиме змоги дізнатися, що в усьому цьому справді мусило статися, а що було лише непередбаченою випадковістю? Йому навіть спало на гадку, що такої плутанини, такого хаосу у стосунках, як в оцих двох, він ще ніколи не бачив. Чому Ретель саме в найгіршу можливу мить для себе мусив йти прислухатися до ритму долі? І чому йому не вдалося врятуватись, хоча б застосувавши силу, адже він міг? Якби йому це вдалось, то Дідович мусив би шукати нової можливості, і хто знає, де б він її знайшов. І зрештою, що було б, якби водієві з Чіліпів не пробило колеса? Чи якби запасне в нього було годяще? Якби Ретель не напився у Лендича та встиг на автобус? Чи якби отець Лука не перекрутив повідомлення отця Влахи? Хоча кожній з тих речей можна було знайти причину, через яку вона сталася, вона так само могла і не статися. А якби принаймні одна-єдина з них не сталася, то справа не дійшла б до цього невтішного кінця.

Раптом позаду себе Франко почув кроки. Він обернувся і побачив чудернацьку фігуру, одягнену в старі зношені штани й латану-перелатану сорочку, з великою розкуйовдженою сивою бородою та облисілою головою, з якої де-не-де звисало довге біле волосся. Тюдор впізнав у ньому жебрака, який день у день сидів поряд з джерелом святого Онуфрія, збираючи милостиню в перевернутий засмальцьований та обтріпаний картуз. Він був чимось на зразок міського дивака, якого всі звали Оплою Джілдо. Це прізвисько він одержав через те, що за десять кун був готовий, вигукуючи ці слова, станцювати щось схоже на лінджо і розвеселити тим численних перехожих. Тюдорові пригадалося, що десь на початку стежки, якою він прямує на Боніново, Опла має якусь хижку, побудована з листкового заліза та дощок, трошки більшу за собачу будку. У ній прохолодними ночами він мав за звичку ночувати, а харчувався залишками їжі, яку викидали з кухонь ресторанів разом із сміттям.