Азартні ігри з долею

«Він точно зараз обдумує можливі варіанти, — почав міркувати професор, — вагається, що для нього було б найкраще зробити. Дуда розумний і очевидно розглянув варіанти, які й передбачив я, просто вирішує, який для нього найвдаліший. Цілком можливо, він знає, що і я знаю, що він тут. Отже, якщо він стрімголов кинеться, він усвідомлює, що тоді останньої миті я міг би ухилитися. Він зараз роздумує про те, чи в такому випадку він буде достатньо спритним, аби вчасно зупинитися, щоб не зісковзнути донизу у прірву. Цілком імовірно, він роздумує і над другою можливістю, яка передбачає тихо підкрастися до мене з-за спини. І до того ж, він також бачить ймовірну небезпеку; він прорахував, що я останньої миті встигну обернутися та зможу дати здачі, тож він вимірює свою силу, чи буде сам достатньо швидким і схопить мене за руку, аби завадити мені це зробити. Можливо, він вже знайшов замашний камінь, а тепер приміряється, чи зможе поцілити в мене з відстані десяти метрів».

Він довго так дослухався, але ніякого руху позаду не було. «Він, мабуть, боїться, — дійшов висновку Франко, — а може думає, що я маю при собі якусь зброю? Та ні, наскільки я його відчуваю, його це абсолютно не хвилює!»

Час минав; нічого не відбувалося; він чув лише шум вітру у кронах дерев. Так наблизився і кінець Тюдорового звичного відпочинку на тому місці — це було рівно десять хвилин. Він мигцем глянув на годинника; флуоресцентні стрілки показали йому, що в нього залишилася ще одна хвилина. Він знав, що було б неправильно залишатися тут бодай на хвильку довше; Дуда вочевидь добре вивчив усі його звички, тож точно помітив би це, і тоді був би переконаний, що це зупинка навмисна. Тому, коли ця хвилина сплила, Тюдор відступив крок назад на стабільну поверхню і пішов — нога за ногою — далі. Ніде нікого; лише голі чагарники, чиї гілки колихалися на вітрі. І ніякого підозрілого звуку чи шуму. Тюдор знав, що Дуда мусить бути в кущах, бо в цьому місці та цієї миті вирішувалася його доля.

Професорові залишалося зробити те, що він в таких випадках регулярно робив після балансування над проваллям: сісти на камінь у вигляді лави, відпочити там кілька хвилин, а тоді повертати. Якщо й тепер нічого не станеться, йому не залишиться нічого іншого, як відступитись від усього цього. Погроза, яку він озвучив отцеві Луці, була звичайнісіньким блефом; в його голові не було навіть тіні думки, щоб своїми міркуваннями поділитися з поліцією чи з кимось іншим, тим паче, що він не був впевнений у тому, що перебуває на правильному шляху. В такому разі пакрацький злочин та вбивство трьох свідків назавжди залишаться приховані вуаллю таємниці. Можливо, що Дуда знає й це; він достатньо розумний, аби міг легко зробити такий висновок, якщо достатньо глибоко дослідив і пізнав професора Тюдора, тому нічого й не робить. Однієї миті він подумав, що, можливо, усі його комбінації — це дірка від бублика. А якщо там у кущах немає нікого і якщо нікого не було там увесь цей час? Та мить наштовхнула його на думку зробити ще останню спробу. Якщо й це не вдасться, то він підніметься з лави й повернеться у місто. Біс із тим Дудою! Він зізнається Бонетті, що програв та віддасть йому гроші із сейфа. А тоді спробує змиритися з тим, що цим світом владарює безумство і забуде про те, що Дуда та пакрацький злочин взагалі колись існували. Якщо, звичайно, матиме достатньо сили, щоб з усвідомленням цього жити спокійно далі.