Ірка Хортиця — надніпрянська відьма
- Автор: Волинська Ілона, Кощеєв Кирило
- Серия: Ірка Хортиця #1
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Веста: Видавництво «Ранок»
- ISBN: 978-966-08-1693-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Ірка Хортиця — надніпрянська відьма». Краткое содержание книги:
Одна справа — насміхатися з подруги, яка так хоче стати відьмою, і зовсім інша — рятувати її від суперниць, які прагнуть відібрати відьмин дар разом із життям.
Чи зможе пройти всі випробування звичайнісінька дванадцятирічна дівчинка — яка випадково дізналася про власну чаклунську силу — Ірка Хортиця? Адже справжнє життя відрізняється від чарівних книжкових казок й у ньому насправді існують і страшні перевертні, і люті песиголовці, і мерці, що постали з могил, і домові, і русалки, і… могутні відьми!
— Дванадцять, — розгублено пробелькотіло дівча.
— А чому не тринадцять? — таким самим незадоволеним і суворим голосом поцікавилась Ірка. — Не дотягуєте до чортової дюжини, дівчатка, не дотягуєте. Непорядок.
— Так коли дар присудять — нас узагалі одинадцять залишиться… — обмовилось дівча.
— Ану стули пельку, дурепо, чого розпатякалась? — прошипіла Алла, а з глибини сараю долинув слабкий сміх, що відразу ж змінився на сухе надривне кахикання.
Рішуче обійшовши дівча, що стояло в неї на дорозі, Ірка рушила вглиб сараю. Примруживши очі від яскравого світла свічки, вона підійшла до столу.
У глибокому мороці, що за межами освітленого кола ставав іще густішим, стояла стара рипуча розкладачка, недбало застелена сірими від бруду простирадлами. А на простирадлах лежала жінка. Ірці на мить здалося, що це одна з роблених Стелли, така та жінка була стара. Але ця думка промайнула й зникла.
Було в тій старій щось таке… В усякому разі, Ірка зовсім не могла уявити, як та принижено поправляє калоші на тумбоподібних ножищах Стелли. І ще Ірка зрозуміла: вона знає цю жінку. Їй знайомі і насмішкуваті примружені сіро-зелені очі, і гладенька, волосок до волоска, зачіска, і офіційна блузка, до недавніх пір бездоганно чиста, а зараз заляпана землею й трав’яним соком.
— Хто ви? — самими губами прошепотіла Ірка, але жінка все почула. На її обличчі з’явилася ледь помітна посмішка:
— Презент, дитинко. Удача для тієї, кому пощастить. Чи ти, Ірко, питаєш, ким я була раніше?
— Звідки ви мене знаєте? — здивувалась Ірка.
— Ми дружили з твоєю бабусею. Я досить часто бувала у вашій хаті й чудово тебе пам’ятаю. Таке миле дитятко в рюшечках і стрічечках. Стрічечки зникли, але тебе можна впізнати.
— З бабусею? — трохи розгубившись, перепитала Ірка.
Але ж у бабусі зроду, окрім телевізора, не було друзів. Раптом її серце на мить завмерло, і вона зрозуміла, що йдеться про іншу бабусю, від якої Ірка успадкувала свій дар. В Ірки запаморочилося в голові, і перед її очима немовби промайнула картинка: простора кімната, старовинний стіл на вигнутих ніжках і лампа під абажуром. Тьмяно мерехтить срібло кавника, чарівна літня пані розливає каву, і голос, майже забутий голос: «Ірко, запропонуй Ользі Вадимівні тістечка!»
— Вас звати Ольга Вадимівна! — випалила Ірка. — Я… Я вас пам’ятаю! Ви така сама, як і моя бабуся!
Ольга Вадимівна засміялася, і сміх знову обернувся на надривне кахикання:
— Справді, ми з твоєю бабусею були, скажімо так, колегами. У тебе чудова пам’ять, дитинко. У тебе й раніше проявлялися неабиякі задатки. Я не раз попереджала Єлизавету — твою бабусю, — що вона просто зобов’язана змінити свої плани щодо тебе. Але небіжчиця була вперта, як віслюк, — Ольга Вадимівна недбало махнула рукою. — Якщо вже щось собі надума…
— А які в бабусі були плани щодо мене? — жадібно спитала Ірка, але її співрозмовниця лише насупилась:
— Тобі варто уникати прямих запитань. На пряме запитання можна відповідати… а можна, й НЕ відповідати. Ніколи не віддавай ініціативу супротивнику. Крутися десь поблизу, роби вигляд, що тобі не цікаво, говори про щось інше — і співрозмовник сам не помітить, як все вибовкає.
— Тоді давайте поговоримо про вас, — намагаючись приховати розчарування, посміхнулась Ірка. — Що з вами? Чому ви тут? Чому ви — презент?
— Це тебе не обходить, — відразу ж спохмурніла Алла. — Привіталась зі старою знайомою й вали звідси. А ти взагалі мовчи, — напалась та на Ольгу Вадимівну. — Розпатякалась тут.
— А може, і тобі теж дулю тицьнути? — люб’язно запропонувала Ірка. — Скажімо, під носа? На вічні шмарклі: довгі такі, зелені. Тьху, гидота! Відколи це ти стала такою нахабою, що природженій відьмі грубіяниш? І взагалі, що у вас тут за дарунки? — наступала Ірка. — Я, може, теж хочу! Чи я не відьма?
— А тобі навіщо? — ледь не плачучи, вигукнула Алла. — Ти й так природжена! А мені її дар забрати, — вона тицьнула в бік Ольги Вадимівни, яка лежала на розкладачці, — отак треба! — Алла провела ребром долоні по шиї.
— А чому це саме тобі? — втрутилось друге дівча. — Гадаєш, Оксана Тарасівна мене просто так її охороняти поставила? Дар буде мій, зрозуміло?! Ти й так за допомогою сили хазяйки на цілий рік закордонних поїздок нахапала, досить із тебе!
— Що ти верзеш! — з острахом поглядаючи на Ірку та Тетянку, що миттю насторожились, закричала Алла. — Дар скоріше віддадуть Стеллиним бабцям, ніж тобі, ідіотці. Гадаєш, хазяйка не знає, навіщо тобі знадобилось власне відьмацтво? Ти ж хочеш її позбутись! Вона віддасть дар тому, хто їй по-справжньому вірний, хто завжди залишиться з нею!