Ірка Хортиця — надніпрянська відьма

— Ну яка ж ти дурна! — здавалося, Алла була абсолютно вдоволена з Ірчиної неосвіченості. — Я не силу візьму, а дар! Перед смертю відданий — майже як свій, природний. Ось вийду потім заміж — за якогось крутого, звісно, — і моя донька одержить дар уже в спадщину й стане справжньою, природженою відьмочкою!

— Тільки не твоя, а моя! — миттю встрягла охоронниця.

— Фіг вам обом. Тітонька образиться й нічого нікому не передасть, — і собі втрутилась Тетянка. — Впіймаєте облизня разом зі своєю хазяйкою.

— А ти взагалі мовчи, ти тут ніхто! — закипіла Алла. — Не передасть вона, а то ж як! А дах ми, по-твоєму, навіщо перекрили? Ти що ж, хіба не знаєш, що під дахом природжена відьма ані одужати, ані померти не зможе, лише тільки жахливо страждатиме?

Немов на підтвердження її слів, Ольга Вадимівна раптом тихо застогнала. Натягнутий брезент розкладачки огидно зашурхотів під пальцями, що вп’ялися в нього. Голова металася по старій обшарпаній подушці, а тіло вигнулося так, що арматура розкладачки скажено зарипіла. І, немов у відповідь на цей жалібний скрип, з горла старої жінки вирвався несамовитий крик.

— Відда-а-асть, — задоволено сказала Алла. — Їй до ранку ще гірше зробиться. Тоді вона що завгодно віддасть, аби лише ми дах розібрали й дозволили їй спокійно померти.

— Відда-асть, — погодилась охоронниця.

— Сама віддай! — діловито заявила Ірка, вчепившись у мітлу охоронниці.

Дівча здивовано витріщилось на Ірку.

Швидкий стусан ззаду перекинув її на солому — у бійку втрутилась Тетянка.

Ірка вихопила мітлу й кинула її Тетянці в руки. Збиваючи палаючу свічку, Тетянка скочила на стіл. Свічка впала, вогник лизнув солому на підлозі. Алла кинулася й учепилась Тетянці в ногу. Тетянка завила від болю й, розмахнувшись, садонула мітлою руду по вуху. Та гепнулась на підлогу.

— Оле! — вправно крутонувши мітлою в повітрі, як справжній розпорядник духового оркестру, Тетянка тицьнула нею прямо в дах. Картон, що закривав дірку, відлетів убік. І в отвір зазирнуло високе, всіяне зірками небо й увірвалось свіже повітря. Солома, що досі тліла, шугонула догори стовпом яскравого полум’я. Миттю спалахнув дерев’яний стіл, Тетянка ледь устигла з нього зіскочити.

— А-ах, — зітхання Ольги Вадимівни злилося з поривом вітру.

Стару відьму вигнуло дугою. Широко розкинувши руки, вона здійнялась у повітря.

— Відьма звільнилась! — розпачливо закричала Алла, вибігаючи із сарайчика.

Дівчинка-охоронниця вилетіла слідом за нею.

Неймовірної сили спалах розніс сарайчик на друзки. Хвиля світла накрила острів і… застигла. Усе щезло в нікуди, у порожнечу без часу й простору, у порожнечу, сповнену білим світлом.

Ірка смикнула Тетянку за руку…

— Відпусти, — чужим голосом сказало дівча й полинуло до Ольги Вадимівни.

Стара відьма пливла в повітрі. Теплий вітерець бавився широкими рукавами білої блузи. Її очі світились нестерпним зеленим вогнем. Вона дивилась лише на Тетянку.