Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
Губченко обійшов навколо столу і знайшов пологий спуск із нього з протилежного боку. По цій поверхні піднялася колона черв’яків, несучи на собі дві маленькі напівпрозорі лялечки, що нагадували личинки хруща. Їх піднесли до самісінької хлопчикової голови. Ніби прокинувшись, личинки миттю заповзли у хлопчикові вуха, й черва сповзла зі столу, та й з підлоги дуже швидко забралася.
Лишилася чиста світла зала. Дівчина-сновида й дід-сова обмінялися байдужими поглядами й одночасно рушили до великих ніш у стіні. Зайшли туди лягли й завмерли, ніби вимкнені роботи.
Хлопчик підвівся, зіскочив зі столу й попрямував до прочиненої брами. Тепер він чимось дуже нагадував дівчину в кам’яній ніші, на яку й оком не повів. Губченко поквапився вперед, ніби щоб попередити маленьку золотоволоску, але з’ясувалося, що її й слід прохолов. Коли ж вона втекла?
Назад хлопчик ішов упевнено, швидко, він більше не справляв враження сліпого. Губченко не відставав. Серце у нього хололо. Що буде, як вони знайдуть малу золотоволоску?
Вони знайшли її там, де Губченко її вперше побачив. Тільки цього разу вона сиділа не в ступі, а поруч, на траві. Коли хлопчик допомагав їй залазити до ступи, Губченко зрозумів, чому вона сиділа на траві: сама не могла залізти. Хлопчик теж умостився. Що далі? Невже полетять? Невже це справді ступа Баби Яги?
Вони справді полетіли. І так швидко! Губченко спробував переслідувати їх по землі, але це виявилося марною справою. Втім, він побачив, що летять вони на північ — уздовж берега річки, тож приблизно знав, де їх надалі шукати.
Якщо, звичайно, шукати ще буде кого.
Хлопчик нівроку 2
Він зрозумів, що МГ — це страшний наркотик. Від нього стаєш залежним, хоч нічого, крім болю, він не дає. І з кожною новою подорожжю цей біль глибший і безнадійніший. Здавалося б, уже бачив будь-які жахливі історії: і про зрадника під гарячим дощем, і про страшне використання власної МГ для селекції людських душ, і про землю, геть-чисто звільнену від людей, і про багато-багато інших жахів. І думав, що вже нічого гіршого не буде. А тут і люди є, і ліс прекрасний, і все одно моторошно далі нікуди.
А найгірше те, що він сам собі задав такий шалений темп, який позбавляв його можливості проаналізувати й осмислити все бачене. Як ненаситна до вражень дитина, думав він про себе. Хоча річ, звичайно, була не в ненаситності. Та й дитина не може всього осмислити й проаналізувати не тому, що їй ніколи. Треба все запам’ятати. А потім, потім… коли виросте…
У Губченка «потім» не було. Він уже жив у «потім». Тому всю майбутню історію, наукову перемогу і життєву поразку Коміренка (та й свої), стеження й прослуховування телефону, нишпорення Биковця — все це треба було осмислити й проаналізувати негайно, а не колись. От тільки дуже бракувало… Ні, не інформації — її було більше, ніж навіть можна осягнути. Бракувало точки опертя. Якогось морального фундаменту, якщо хочете — ідеалу, який би втримав на плаву Губченків благенький ковчежок.
«Фундамент, який би втримав на плаву»! Яка маячня в моїй голові, думав він. І далі думки запліталися й завивалися в нерозплутувані клубки.
Наступного дня він помітив іншого хлопчика нівроку. Той був невисокий на зріст, одягнутий так само ніяк, як і попередній, він сидів на лавці у дворі й читав газету, коли Губченко йшов на роботу. Взагалі в їхньому дворі, розташованому навпроти гастроному, чужих людей завжди було чимало. Але цього він упізнав одразу: вже працювала інтуїція людини, яку переслідують. Та й не буває такого, щоб чоловік просто сидів один на чужому подвір’ї і читав газету, всім своїм виглядом демонструючи, що він ні на кого не чекає.
Цього разу Губченко вирішив у прямий контакт не вступати, а спробувати загубитися. Слава богу, детективів бачив у своєму житті чимало. Можливо, філер знав навколишні двори; певно, цих хлопців готували, якщо вже потрапили на службу до такої багатої фірми. Але все одно ж знав не так, як Губченко, який прожив у своєму будинку не одне десятиліття.
Спочатку він зупинився, помацав себе по кишенях і вдав, ніби щось забув. Сигарети, наприклад. Не уточнюючи, що саме, не звертаючись по «закурити» до філера, Губченко «повернувся додому». Тобто зайшов у парадне, піднявся на один поверх і визирнув у віконце на сходах. Хлопчик нівроку сидів на місці, поклавши поруч на лаву свою газету, й пильно вдивлявся у те саме віконце. Бачити Губченка він не міг, бо надворі було яскраве сонце, воно запевне віддзеркалювало у склі. Що ж, подивися ще.
Губченко спустився в підвал і, намагаючись не наступати на шприци й недопалки, пройшов у сусіднє парадне. Ясна річ, так просто від спеціаліста не втечеш, він на це й не сподівався. Просто прагнув викликати у філера знервованість. Вийшовши на подвір’я вже з іншого парадного, Губченко глянув на хлопчика нівроку, із задоволенням помітив подив у того в очах і спокійно пішов до воріт дитячого садка.
Завертаючи у хвіртку, помітив, що шпигун почав вагатися. Він не знав, що потрібно цьому вченому мужу в царстві дошкільнят, чи заходити слідом, чи це буде надто очевидним переслідуванням? Губченко рухався вздовж стіни дитсадка й у вікнах бачив відображення хлопчика нівроку. Той стояв біля хвіртки, чекаючи, чи зайде Губченко до будинку.
Він не зайшов і, проминувши двері, вже не бачив відображення філера: кут змінився. Повільним кроком до рогу, потім бігом навколо будинку. Там за ігровий павільйон — і причаїтися. Тут між стіною і металевою сіткою з великою дірою також було чимало шприців, недопалків, екскрементів і всілякого іншого непотребу.
Постоявши кілька хвилин, яких мусило вистачити, щоби хлопчик нівроку розгубився, Губченко спокійно вийшов зі своєї схованки… і очі в очі зіштовхнувся з філером. Тут уже він і сам розгубився. І оговтатися просто не встиг.
Хлопчик нівроку (а він таки був досить дебелий) схопив його за вуха й, немов лантух із чимось гидким, потужно пожбурив спиною на розхитану металеву сітку огорожі. Це було не боляче, але дуже принизливо, бо підвестись одразу Губченко не міг. Коли ж це нарешті вдалося, філер зі знанням справи схопив його двома пальцями за горло, так що біль паралізував Губченка, й прошипів просто в обличчя:
— Якщо я тебе ще раз побачу біля дитячого садка, кісток не збереш. Зрозумів? Я б тебе вже зараз прибив, але цього не треба. Ти й сам скоро розсиплешся. Педофіл старий.
І він знову сильно штовхнув Губченка на сітку.
Той не зразу зрозумів слова, які йому сказали. Сльози виступили в нього на очах, і ніби крізь залите дощем скло він побачив, як хлопчик нівроку помахав рукою у вікно дитсадка й упевнено покрокував до воріт. У вікні, по той бік скла, стояла вже трохи знайома Губченкові молода вихователька. Вона спокійно, впевнено й переможно дивилися йому в очі.
Він відчув себе шкодливим дошкільням. Було гидко й соромно. І нікому ж нічого не поясниш і не доведеш!
Він завжди вважав себе «хорошим хлопчиком», який насправді є кимось іншим. Тобто Губченко звик до того, що його сприймають не таким, яким він є насправді, і дуже здивувався б, якби хтось розумів його на всі сто відсотків. Власне, ніхто нікого так не розуміє. Хоч скільки років з людиною проживи, і все одно вона час від часу дивуватиме спалахами несподіваних вчинків. Інша річ, що не всі — Губченко в цьому неодноразово переконався за своє довге життя — навмисно прагнуть справляти інше враження. І що далеко не всім це вдається.
Він так звик вважати себе спеціалістом у цій справі, що пригода з псевдофілером просто вибила його з колії. Виходить, він не на всіх справляє однакове враження. І не на всіх таке, яке прагне справити.
Повертаючись подумки до своїх шпигунських пригод, він почав розуміти, що й ті, хто його «пасе», можуть зовсім інакше про нього думати, ніж він гадає.
А може, ніхто його й не пасе?
Кожен на своєму місці
Як з’ясувалося невдовзі, пасе. По дорозі на роботу Губченко знічев’я купив собі морозива. Чомусь морозива закортіло. Він ішов пішки від зупинки до інституту і втішався теплим днем і прохолодним десертом. Побачила б дружина — вже б йому було! Вона сама не любила їсти на ходу і вважала це страшним моветоном.[12] Утім, морозива вона також не любила.
12
Моветон — поведінка, манери та вчинки, не прийнятні в пристойній спільноті, невихованість.