Чаликушу

На дітях у цьому селі, як і на хатах, вулицях та могилах лежала чорна туга. Ці бліді дитячі губи, здавалося, не знають, що таке сміх, а завжди сумні очі думають тільки про смерть. Може, я й сама вже стала тут такою? Раніше я уявляла смерть інакше. Живе людина. Працює, розважається — п’ятдесят-шістдесят років, поки має снагу. Потім очі відчувають потребу заплющитися в солодкому сні. Людина лягає в білу постіль, ось сон полонив усе тіло, і людина усміхається, упившися солодким хмелем, і засинає… Білий мармур аж сяє на сонці, на ньому квіти. В мармурі малесенькі ямочки, і пташки прилітають, щоб напитися.

Така мила й навіть весела картина уявлялася мені при згадці про смерть. Тільки тепер я майже відчуваю

її гіркий смак, бо мої легені вдихають його разом з запахом землі, столітника й кипарисів.

Що діти такі сумні та невеселі, винна й Хатідже-ханим. Ця бідна жінка гадає, що головне завдання вчителя — погасити в дитячому серці будь-яке бажання. Вона тільки й шукала нагоди, щоб звести дітей віч-на-віч зі смертю. Вона вирішила, що якраз для того прислали в школу оті анатомічні плакати.

Вона вчила дітей хором читати урочисто-песимістичні релігійні вірші:

Посейбічний світ — він не вічний для нас,

Хай спливає життя, хай іде смерті час!

Плакат з малюнком кістяка людини Хатідже-ханим повісила на стіну й почала розповідати дітям про те, яка жахлива смерть та які муки чекають нас на тому світі:

— Завтра, коли ми помремо, наше м’ясо зогниє й залишаться отакі кістки…

Інші плакати на її розсуд призначалися також для того, щоб їх тлумачити так, як вона пояснювала малюнок хліборобської садиби:

— Аллах створив вівцю й думав: «Хай мої раби їдять м’ясо й моляться…» А ми? Набиваємо собі пельку м’ясивом, а сплачуємо борг аллахові? Аякже!.. Та вже коли ми завтра опинимося під землею й біля нас постануть з вогняними булавами Мюнкір та Некір [50] що ми тоді скажемо їм?

І Хатідже-ханим знову починала розповідати, яка та смерть.

А от гадюку, намальовану на третьому плакаті, Хатідже-ханим визнала за царицю гадюк — Шахмеран. Вона використала плакат як лікувальний засіб — виписувала імена селян у гадюки на животі.

А я до чого тільки не вдавалася, щоб розважити дітей, бодай насмішити, та все марно. Я виділила час на перерви, після кожної години виводила дітей у сад, щоб призвичаїти їх до забавок та веселощів, тільки це їх не тішило. Тоді я залишала їх самих і ставала десь у куточку.

Ці ж малі дівчатка з погаслим поглядом і змореними, мов у замучених та заклопотаних дорослих, обличчями вдавалися до своєї втіхи. Вони збивалися десь в куточку саду в гурточок і починали співати релігійні гімни, де тільки й чути було слова «смерть», «домовина», «могила», «тенешір» [51], «зебані»[52].

Я слухала цей хор тремтячих голосів, і мене обсипало морозом.

Мов розбійники, знімуть твою одежину,

І тебе покладуть у тісну домовину,

І не зможеш уникнути смерті безжальної…