Чаликушу

Друга любов — маленький Вегбі, отой пустун, котрий, як ще в класі була султаншею Хатідже-ханим, весь час карався у скрині. Я дуже полюбила цього пустуна, що так відрізнявся од своїх однолітків. Він так смішно вимовляв м’яке «к», геть як «ч».

Якось у саду він пильно-пильно подивився мені в очі,

— Ти чого дивишся, Вегбі, га?

Він, анітрохи не знітившись, одказав:

— Ти дуже вродлива. Ходи-но, візьму тебе старшому братові, будеш нашою невісткою. Брат купуватиме тобі пабучі [53], ентарі [54], гребінці…

Славний хлопець, цей Вегбі, дуже мені до вподоби, тільки ж ніяк не хоче шануватися. Навіть коли я розгнівана, смикаю його за вухо, він і на це не зважає. Може, тому я його й люблю.

Та коли вже він заговорив до мене запанібрата, я насупилася:

— Хлопче, хіба можна говорити таке вчительці? Скажеш іще комусь, то язика тобі одірвуть.

Малий відповів весело, наче йому стало смішно, що я така наївна:

— А дзуськи! Хіба я іншим таке скажу.

Боже, яке ж тільки розумне це сільське хлоп’я.

— Я називатиму тебе стамбульською нареченою, носитиму каштани, а брат подарує тобі низку золотих дукачів, — вів малий спокійнісінько далі.

— А що, у вас немає ще невістки?

— Є… Але ми нашу чорну невістку віддамо чабанові.

— А хто ж твій брат?

— Жандарм.

— А що роблять жандарми?

Вегбі подумав, почухав голову й одказав:

— Гавурів[55] ріжуть.

Мені подобається, що Вегбі гордий і незалежний, а вже голову дере, мов дорослий парубок. Коли я на уроці виправлю його, він сердиться й ніяк не хоче сказати правильно. Коли ж я наполягаю, він зневажливо дивиться мені в лице й каже:

— Ти ж тільки жінка. Де вже тобі з твоїм розумом…

А третя моя любов — одна сирітка.

Якось, здається, вже на п’ятий день мого вчителювання, я озирнула клас, і моє серце бентежно тенькнуло. На останній парті сиділа дівчинка з вродливим ясним обличчям, довкола якого кучерявилося русяве, майже золотаве волосся. Вона усміхнулася мені, і я побачила низку білих перлів.

Звідкіля взялося це ангелятко? Хто це?

— А ходи-но сюди! — поманила я дівчинку пальцем.

Вона, мов пташка, легенько зіскочила додолу і, підстрибуючи, так самісінько, як я в пансіоні, підбігла до мене.

Бідне пташенятко, убоге-убоге. Босоноге, закошлана кіска, крізь дірки старої запраної сукенки проглядала ніжна біла шкіра.

Я взяла її маленькі руки й сказала:

— Глянь-но мені в очі.

Вона боязко звела на мене погляд ясних синіх очей, відтінених довгими віями.

Я зазнала в Зейнілер таких мук, що вже ніяке страждання не примусило б мене заплакати. Але тепер мені довелося докласти зусилля, щоб не розплакатися від пильного погляду цих чарівливих очей напівголої дитини, від усмішки червоних вуст, між якими блищала низка білих перлів.

Я погладила дівчинку по щоці й запитала: