Чаликушу

Словом, ця баба мене добре-таки тішить.

Сьогодні вранці вона прийшла знову й запитала, чи вмію я читати «Мевлют». Виявляється, в селі незабаром весілля, а замість музик тут читають «Мевлют».

Я, щоб не засміятися, прикусила собі губу!

— Та читати я вмію, але ж хіба з моїм голосом, ебе-ханим…

Повитуха засмутилася, бо якась із вчительок, що були до мене, заробляла цим добрі гроші.

Насправді ж, мета цього візиту була інша. Заміж виходила убога дівчина, й сусіди задумали зібрати їй трохи посагу: хоча б посуд та постіль. Від мене ж вони хотіли мати якесь старе ентарі. Бо й дівчина була мені не з чужих — з моїх таки ж школярок.

Я страшенно здивувалася, коли почула про це.

— Ебе-ханим, адже серед моїх школярок немає жодної, щоб була на виданні. Найстаршій дванадцять років.

Назіфе Молла засміялася:

— Боже мій, дочко, хіба це мало — дванадцять років? Коли я виходила заміж, мені було п’ятнадцять. Всі казали, що я засиділася вдома. Тепер, правда, старих законів немає, але що ж робити, не йти ж сироті попідтинню. У нас чабан є, ІМегмет, за нього віддаємо. Хоч шматок хліба буде сироті…

— Хто ж ця дівчина, ебе-ханим?

— Зехра.

У моєму класі було сім чи вісім Зехр, хіба всіх пам’ятатимеш. Та коли повитуха пояснила, про кого йдеться, я отетеріла. Адже дівчинка, з якою одружувався чабан Мегмет, — хвора. Це був різновид божевілля. Та й так це дивне створіння було страшне, такої й вві сні перелякаєшся. Якесь шорстке, наче з терну, волосся, ніби ви-фарбуване хною, безбарвне, немов свічка, обличчя, на ньому такого самого невиразного кольору ластовиння, та ще вирячкуваті очі, що перелякано позирали спідлоба. Першого ж разу я побачила, що дівчинка хворіє. У класі вона зовсім не розмовляла й лише, коли їй хотілося щось запитати або ж треба було читати, тоді Зехра починала кричати жахливим голосом.

Мене дивувало тільки те, що рахувати чи вчити щось напам’ять вона могла ліпше за всіх.

В саду вона теж ставала десь осторонь й не брала участі в таких любих дітям ігрищах у поминки та похорон.

В неї була своя забавка. Зехра час від часу згадувала про неї, чим лякала мене дужче, ніж усі оті ігри дітей. Зехра зупинялася зненацька десь посеред саду й починала прислухатися, здавалося, до якогось небесного голосу, потім у неї вирячувалися очі і вона починала пихкати, мов самовар, від чого з рота виривалися якісь звуки. По тому наступав екзальтований стан. Руді коси ставали дибом, на губах збивалася піна, і дівчинка починала крутитися. Це, без сумніву, була гра, тільки мене чомусь мов морозом обсипало від того видива.

Тепер, коли ебе-ханим розповіла про весілля, я подумала: «Бідний Мегмет! А що, як першої ж весільної ночі на дівчину найде натхнення, і вона покаже йому свою забавку!..»

Коли повитуха пішла, я кинулася пороти якусь стару одіж та шити Зехрі весільну сукню. Що діяти? Треба ж наречену трохи причепурити, щоб Мегмет не втік від неї хоч першої ночі.