Чаликушу

Найпізніше до школи поприходили хлопчики. Вони пораються по господарству, як старі: носять воду, доять корів, збирають у лісі хмиз.

Хатідже-ханим загадала їм почекати трохи надворі, а потім знічено й нерішуче запитала:

— Ти, мабуть, вдома лишила яшмаг?

— А нащо воно мені?

— Та як направду, то й треба. Воно, звичайно, не моє діло, але ж хіба не гріх тобі бути в класі отак?

Я посоромилася сказати, що не знала цього, й, ледь почервонівши, збрехала:

— Та коли їхала сюди, то забула хустку вдома.

— Гаразд, — одказала та, — я дам тобі ось чистого батисту.

Вона пішла в свою комірчину й дістала зі скрині, котра аж зарипіла, ємені[49] зеленого кольору.

Що ж робити, треба запинатися. Я пов’язала хусткою голову так само, як у Стамбулі запинаються на вулицях молоденькі циганки — під бороду.

Шибка у вікні з причиненою віконницею могла б придатися, як люстро. Непомітно підійшовши до вікна, я почала розглядати себе. Ще одержавши призначення в Зейнілер, я вже обдумала свій робочий костюм. Я вважала, що вчителька не має права одягатися так, як усі жінки, і тому надумала пошити ось що: коротке, до колін, плаття з чорного блискучого сатину, перехоплене в стані шкіряним пасочком та з двома кишенями — однією на хусточку, а другою — щоб класти записник. А відтінятиме цей чорний колір широкий комірець з білого льняного полотна. Довгої коси я взагалі не люблю, але ж вчительці не личить ходити з коротенькою зачіскою, і тому вже ось місяць я не підрізую волосся, хоч воно всього-на-всього мені тільки до плеча.

На свій перший урок я одяглася саме так, а щоб коси не лізли по чолу, я довго пригладжувала їх щіткою.

Але в цій зеленій хустинці, котра ледве чи й ховала мої короткі коси, які зразу ж настобурчилися, тільки-но я поклала щітку, з мене вийшло щось таке кумедне, що я мало не зареготалася. Довелося стиснути губи.

Пропоную вашій увазі хлопчиків, заради яких Хатідже-ханим примусила мене запнутися.

Перш за все маленького Вегбі, котрий, мов мишеня, весь час ховався в нашій скрині, він і справді скидався на мишеня, що так і кинеться на горішки: з чорними, мов намистинки, очима, маленьким хитруватим видочком та гостреньким підборіддям. У школі його й називали мишеням.

Другий — арабчик Джафер-ага. Кругле, мов дзига, з блискучими білими зубами, пречервоними губами чорненьке галченя. Коли його в школі називали просто Джафер, то він не відповідав, а вже на вулиці вдавався до каменюки.

Худий, мов кістяк, десятирічний Ашур з виснаженим, замурзаним, ще й рябим од віспи обличчям.

І нарешті найгідніша уваги постать: Гафиз Нурі. Йому тільки десять років, а лице він має — мов дід літ сімдесяти. Під бородою у нього червоніла золотушна вавка, яка тільки-но загоїлася, від чого гола шия схожа була на обдертий сучок. Повіки й так були без вій, а їх ще прихопив і вогнець. Зате голова, що скидалася на яйце, була завірчена білим завоєм. Створіння- справді, понад-дивне, хоч бери та за гроші показуй.