Чаликушу

Я дивилася на ряди цих надмогильних обелісків і згадувала стару казку.

«А що, коли це якраз ота казкова країна, де вояки в чорних киреях перетворилися на каміння?» — промайнуло мені в голові.

— Хто вони, ці зейнілер [46], Хатідже-ханим?

— Я теж не знаю. Колись їм належало все село, а тепер від них не лишилося нічого, окрім мінарета. Це були доброчинні люди, хай аллах сподобить їх навіки, а головним був, звичайно, Зейні-баба. Сюди приносили хворих, таких, що вже ніхто не міг вилікувати. Я сама знаю одну жінку, вона була спаралізована. Сюди її принесли на руках, а додому вона пішла своїми ногами.

Вже аж на краю цвинтаря під височезним кипарисом стояла могильниця Зейні-баба. Щоночі Хатідже-ханим запалювала тут лампадки. Одну — на кипарисовій гілці, другу — біля дверей могильниці, а третю — в могильниці.

Всередині була яма, присипана землею. Кажуть, що в ній сім років жив пустинником Зейні-баба, не бачивши сонця. А коли помер, то ніхто не посмів доторкатися його святого тіла, і побудували тоді над ним могильницю.

Хатідже-ханим запалила дві лампади й показала мені кілька сходинок, що вели до ями:

— Ходи, дочко, за мною.

Я не наважувалася.

— Ходи, дочко, — ще раз сказала стара. — Коли вже прийшла сюди, то гріх не провідати. А коли в тебе є якесь бажання, попроси Зейні-баба, і воно збудеться.

Я почала заходити, а серце калатало, мов у спійманої пташки. Якби мертві могли щось відчувати в своїх могилах, то, мабуть, зрозуміли б мене. В груди вдарив запах сирої, холодної землі.

Домовина святого Зейні-баба була оцинкована й пофарбована в зелене. Хатідже-ханим розповіла, що він усе життя жив у злиднях та самопокуті й не хотів, щоб по смерті його закутували в пишні, гаптовані шовком шати. Якщо хто й приносив сюди багате ткання, то воно за тиждень згнивало й перетворювалося на лахміття.

Стара шепотіла молитву й підливала в лампадку, котра стояла в головах домовини, олії.

— Коли комусь у селі надходить час смерті, Азраїл [47] провідує спочатку святого Зейні-баба, і тоді лампадка гасне. А тепер, дочко, попроси у Зейні-баба, щоб твоє бажання збулося.

У мене затремтіли коліна, так що я не могла стояти. Припавши гарячим чолом до холодної домовини, я шепотіла не губами, а швидше своїм ураженим серцем:

— Зейні-баба, мій рідний, я тільки мала дурна Чаликушу. Я не знаю, як з тобою розмовляти, як тебе благати. Даруй мені, що я не навчилася чомусь такому, що могло б тобі сподобатися. Ти сім років жив тут без сонця. Може, й ти утік сюди від нещирого люду, від жорстокості. Святий отче мій, я хочу попросити в тебе щось велике. За сім літ і в тебе були хвилини, коли ти сумував за сонцем, за вітром. Пошли й мені того ангела терплячості, котрий у ті гіркі хвилини допомагав тобі знести біль. І я хочу пережити своє випробування без сліз і стогону.