Чаликушу

Була б оце в мене отака крихітка! Адже мені доведеться звікувати самій… Як жаль, що це неможливо…

Хатідже-ханим небагато розповіла мені про Мунісе. Жінка, котру Мунісе називала «аба», була її мачуха. Батько дівчини раніше служив у лісництві, а що його друга дружина була родом із Зейнілер, то він, після того, як йому дали пенсію, переїхав сюди. Ця друга жінка мала тут хату та садибу, а він до того ж десять куру-шів пенсії.

— Коли так, — сказала я Хатідже-ханим, — то вони не убогі. Чому ж дівчинки не доглянуть?

Стара насупилася:

— Дякувати, що хоч так доглядають, Інша мачуха давно б на вулицю вигнала…

— Чому?

— Мати цієї дівчинки — погана жінка. Я вже не пам’ятаю, коли це було, чи й не п’ять років тому… Вона втекла з одним жандармом-офіцером. Покинула малу дитину. А потім офіцер той кудись поїхав, а її покинув. І вона пішла недоброю стежкою, молоді хлопці водили її в гори й там як хотіли розважалися.

— Це все так, Хатідже-ханим, але ж хіба винна дитина?

Стара з якоюсь фанатичною жорстокістю похитала головою:

— А що ж їм робити? Може, одягати дитину такої жінки в шовкові шати?

Мунісе не могла ходити до школи щодня, Коли ж я питала, чому вона не відвідує школи так, як треба, дівчинка відповідала:

— Аба загадала прати… Аба загадала помити підлогу… Аба послала в гори по дрова…

Недобре ставилися до Мунісе й діти. У класі трималися осторонь, а при нагоді нищечком діймали так, що вона починала плакати. В цьому була винна і я — діти бачили мою любов до цієї малої дівчинки. Вони помічали, як лагідно ставлюся я до неї, а в саду кличу до себе й розмовляю. їх це дуже гнівило.

Одного дня я почула, як у саду плаче Мунісе.

— Що я вам зробила? — благала вона когось. — Не треба!..

Я виглянула нишком у вікно. Дівчатка набирали в рота води, а тоді ганялися за Мунісе і обливали її. Бідне дівчатко кидалося то в один куток, то в інший, намагаючись водночас затулити то голу шию, то рученята. А мої школярки, оті безмовні полохливі дівчатка з непорушним поглядом, тепер схожі були на собачий ярчак, що женеться за пораненим ланеням. Вони так швидко й твердо плигали довкола своїми чорними ногами, що видалися мені воронням, котре кружляє над поживою, щоб ось-ось кинутися на неї з диким кряканням. Школярки то заганяли Мунісе в закут, то валяли її на землю й виливали малій на голе тіло, ледь прикрите драним ентарі, повні роти води. Я немов очамріла щодуху кинулася в сад. Я так бігла сходами, що одна дошка провалилася і моя нога застряла в дірці. Коли ж я вибігла в сад, то на місці ловів побачила ось що. На захист Мунісе вже прибіг інший захисник, такий самий маленький, як і вона, але впертий і бідовий. Це був Вегбі.

Ніколи не забуду цього дев’ятирічного пустотливого лицаря. Він скочив у баюру, куди стікала з джерела вода, і, мов качки крильми, почав розбризкувати довкола брудну воду, обливаючи дівчачий гурт. Та ще дужче замурзався він сам, руки й обличчя були чорні. Його тоненький голосочок лунав серед дівчачого гелготання, мов пісня сопілки.