Чаликушу

Я попрохала Хатідже-ханим, щоб вона допомогла мені прибирати. Ми помили підлогу, винесли солом’яні килимки, а поставили уряд парти. Хлів дещо набрав вигляду класу.

Хатідже-ханим, здається, була незадоволена, та перечити мені все-таки не наважилась, а робила, як я загадувала. Мені ж хотілося якомога швидше прибрати.

Почали сходитися діти, а в мене ще й руки були в пилюці. Дівчатка були одягнені вкрай убого, майже всі без панчіх, а голови туго позапинані якимось драним старим лахміттям. Мої школярки підходили до порога, скидали дерев’яні виступці й ставили їх у рядочок, а самі ходили босоніж.

Побачивши мене, вони лякалися й знічено зупинялися біля дверей. Я просила їх, щоб підходили ближче, а вони затулялися руками й ховалися за двері. Доводилося брати деяких за руки й силоміць тягти в клас.

Та вже навіть біля мене вони затуляли очі й цілували мені руку. Мабуть, тут звичай такий був. Але мені ставало смішно, і я замалим не розреготалася. Дівчатка цілували й прицмокували, а на руці лишався мокрий слід.

Я хотіла цих ягняток якось прихилити до себе й говорила кожній дівчинці одне-двоє лагідних слів. Але на всі ці солодкі слова та запитання відповіді як не було, так і не було… Чи це сором’язливість, чи вперте мовчання? Врешті мені вдалося ублагати цих манірних дівчиняточок, тільки б вони сказали, як їх звати.

— Зехра…

— Айше…

— Зехра…

— Айше…

Боже милостивий! Скількох дівчат у цьому селі звати Зехра та Айше! Хоча сміятися тут не було чого, але мені подумалося: приїде інспектор і захоче познайомитися з дітьми, а я йому: «У класі дев’ять Айше і дванадцять Зехр!» А можна, щоб іще легше, посадити по цей бік усіх Айше, а по той — Зехр. А коли гратимемо у м’яча (я вирішила розважати їх у саду на перервах) то можна увесь клас поділити на два гурти: сюди стануть усі Айше, а туди — Зехра.

Я навіть тепер не втрималася, щоб не пустувати. Дівчатка надходили, а я їх питала:

— Дівчинко, ти Айше чи Зехра?

І мої питання майже щоразу були доречні. А одна мала кароока крихітка з повненькими щічками здивовано глянула на мене й сміливо запитала:

— А як ти знаєш моє ім’я?

Я посадила їх на місця і наказала запам’ятати, де хто сидить. Треба було бачити пози бідної малечі. Бідненькі ніяк не могли вмоститися, наче сиділи на гілці або скраєчку даху. Коли я відходила від них, вони, не зводячи з мене очей, потихеньку підгортали свої брудні ноженята під себе, мов черепашки ховалися в свою раковину. Ну нічого, помалу звикнуть.

Найбільше мене дивувало ось що. Я вже казала, що дівчатка були сором’язливі. Навіть цілуючи мою руку, затуляли очі. Але тільки-но розкривали книжки, починали що було сили кричати, хоч до того від них, мов від сільських наречених, слова не вдавалося вирвати.

А що в клас приходили все нові й нові школярки, то від такої бучі моя голова починала паморочитися.

— Чи вони все так і кричать? — запитала я Хатідже-ханим. — Хіба ж можна таке витримати?