Чаликушу

Тиждень тому в їхній город забрела сусідська корова. Поки Мунісе її виганяла, з колиски випав найменший братусь. Мачуха била її, скільки вже подужала, а потім зачинила в хлів і три дні не давала їсти, самі тільки недоїдки.

І Мунісе показала мені кілька рубців, що синіли на її білому, мов вирізьбленому з слонової кістки, тілі. Це сліди батога.

— Мунісе, — не втрималася я, — але ж батько тебе хіба не жаліє?

Вона пильно глянула мені в обличчя, наче подивувала, яка я наївна, й посміхнулася:

— І він жаліє мене, і я його… Але ж ми тут нічого не маємо…

Вона промовила ці слова, тяжко зітхнула, а потім так розвела в боки свої крихітні рученята, мовляв, немає ради, що у мене защеміло серце.

Зате вже я трохи одійшла, прибираючи Мунісе. Здавалося, що я граюся в ляльки. Врешті піднесла перед неї своє люстерко. Вона вся зашарілася з радощів. А потім з острахом глянула на синє вовняне ентарі, довгі чорні панчішки й рожеву стрічку в косах, як на щось чуже.

Я потім дізналася, що це вбрання стало в селі темою кількаденних пліток. Декому моя доброта сподобалася, та більшість були незадоволені. Вони говорили, що не треба занадто жаліти гадюченя, мати котрого повіялась в гори. До того ж вони вважали, що так прибиратися гріх, бо це може навернути дівчинку на материну стежку.

Та врешті Мунісе й так не могла бавитися своїм коротеньким ентарі, рожевою стрічкою та панчішками — мачуха взяла усе це, хтозна-що надумавши, й сховала його в скриню.

А Мунісе через два дні знову прийшла в старому драному ентарі.

До школи вона ходить дуже рідко. Я не бачила її вже ось три дні. Завтра розпитаю у Вегбі, що там сталося.

Я що не день, то все дужче звикаю до школи. Порожня класна кімната стала чиста й привітна, Я її навіть дещо прикрасила.

Та й діти спершу здалися були мені дикими й чужими, а тепер я їх полюбила. Може, це я звикла до них, а може, й вони врешті ставали на той шлях, яким мені хотілося їх повести, хтозна. Мабуть, і одне й друге.

Я багато працюю. Не так для них, як для себе. Неробство й самота нагонять тугу, а щоб вона мене не оплутала, треба працювати. Успіхів ще зовсім мало, та головне — не журитися. Радію вже з того, що відчуваю, як іноді мені вдається розбудити в душі дітей спрагу жити, як у їхніх непорушних очах починає мріти думка.

Деякі селяни потикалися до мене й у гості. Тільки вони й говорити не вміють до ладу, де вже там сміятися. Може, вони соромляться мене. З самого початку я намагаюся одягатися якомога простіше, та вони, проте, вважають мене за пишно вбрану. Я розумію, що їм не до вподоби це. Мухтарова дружина кілька разів навіть зауважувала мені,

А я ж хотіла якомога більше сподобатися селянам. Завжди прислуговуюся їм і пишу листи, шию декому ентарі. Щоправда, останнім часом їхня думка про мене вже трохи змінилася.