Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

Рис. 25. Золота пектораль з Товстої Могили.

Таким чином, характерні риси організації влади у скіфському об'єднанні: її ієрархічність, що була заснована на уявленні про старшинство генеалогічних ліній і підтримувалась відповідною військовою організацією, влада царів, яка передавалася у спадщину членами одного царського роду, — усе це дає змогу зіставити таку систему з «вождизмом», тобто такою потестарною структурою, головною функцією якої була адміністративно-економічна. Тому вождизм на відміну від держави був ще вільним від легалізованого примусу й насильства[321]. Можна вважати, що у кочових скіфів, суспільство яких поєднувало у собі залишки родоплеменних відносин, що консервувалися кочовим способом життєдіяльності, і приватновласницькі засади, що виростали з приватного володіння худобою, організація влади навряд чи могла прийняти іншу форму, аніж вождизм, тобто вона була перехідна від додержавних до ранньополітичних утворень.

Втім цей висновок не свідчить про те, що скіфська держава так ніколи й не склалася. Потреби зовнішньоексплуататорської діяльності висували на перший план військовий аспект адміністративно-військової функції цієї надбудовної структури, що об'єктивно вимагало консолідації скіфських племен і концентрації влади в руках скіфської аристократії. Посилення цих процесів мало відбуватися у періоди найвищих «піків» експлуатації скіфами підкорених народів, тобто за часів походів до Передньої Азії і найвищого розквіту Причорноморської Скіфії. У свою чергу, посилення центральної влади супроводжувалося й централізацією перерозподіляючих функцій. Завдяки цьому у певні, відносно короткі, відрізки часу в руках скіфських можновладців накопичувалися величезні скарби, рух яких до самої вершини громадської піраміди підтримувався стрункою військовою організацією. Посилення центральної влади породжувало не тільки жорстокі форми міжетнічної експлуатації, а й певною мірою переносило ці відносини всередину самого кочового суспільства. Не випадково масові археологічні матеріали фіксують найбільшу майнову поляризацію скіфського суспільства саме за часів найвищого розквіту Причорноморської Скіфії — у IV ст. до н. е. Так потестарна за формою військова організація тріадного типу перетворювалася на організацію військово-політичну. Царські кургани скіфів VII — початку VI і IV ст. до н. е. були матеріальним символом цих змін, що мали місце у суспільстві і відбивали у свідомості його членів той реальний розрив, який мав місце поміж ними і владою.

Таким чином, розвиток скіфської державності був переривчастий і охоплював лише окремі етапи історії кочових скіфів, а саме: VII — початок VI ст. до н. е. і V—IV ст. до н. е. Природно, ці ранньополітичні утворення були далекими від держав розвинутого типу і своєю невивершеністю відповідали рівню розвитку скіфського кочового суспільства, що зумовлювало й оборотність розвитку скіфської державності у період згасання зовнішньоексплуататорської діяльності. Зокрема такий процес мав місце у VI ст. до н. е.