Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
18 квітня німці замкнули кільце оточення, до того ж у бою загинув командир дивізії. За наказом майора Тадеуша Штумберк-Рихтера «Жеґоти», котрий заступив «Оливу», в ніч із 20 на 21 квітня аківці прорвалися на Полісся. Там, постійно ведучи бої з німцями, вони були повторно оточені в середині травня у шацьких лісах. У зв’язку з важким становищем дивізії «Жеґота» вирішив прориватися за радянську лінію фронту. Під час маршу на вихідні для атаки позиції був отриманий наказ Головного Командування АК про те, щоб прориватися на Люблінщину. Більшість підрозділів повернули на захід, проте група капітана Казімежа Жаняка «Ґарди» не отримала нового наказу, і його загін у складі шестисот вояків пробився за ріку Прип’ять, втративши під пекельним вогнем 120 осіб.
Решта дивізії, маневруючи між німецькими підрозділами, дісталася до Західного Бугу і 9 червня переправилася на Люблінщину. 20–21 липня 1944 року солдати дивізії знову взяли участь у операції «Буря», визволяючи Коцьк і Любартів. Незабаром після приходу радянських військ дивізія була роззброєна, а відтак перестала існувати.
Солдати 27 Волинської ПД АК безумовно хотіли включення Волині до складу післявоєнної Польщі. Однак, основна мета усієї операції «Буря» полягала в тому, щоб показати світові прагнення польського суспільства жити у вільній державі, незалежній і від Німеччини, і від СРСР. Отже, це була операція, у військовому сенсі скерована проти Німеччини, але в політичному сенсі — супроти СРСР. Таким чином, реалізуючи план «Бурі», чи то на Волині, чи у Варшаві, повстанці АК воювали передусім за вільну, незалежну Польщу, а в другу чергу — за таку, чи інакшу лінію кордону.
Капітан Міхал Фіялка «Сокіл», учасник польської кампанії 1939 і французької 1940 року, офіцер особливого диверсійно-десантного підрозділу АК, скинутий на парашуті 1 вересня 1942 року над Польщею, в 1944 році командував одним із батальйонів Волинської дивізії. Через багато років поспіль він писав:
Я бачив багато різних армій і націй, із якими воював пліч-о-пліч. Проте ніде й ніколи я не зустрічав таких хоробрих, жертовних і здатних усе віддати на службі Батьківщині солдатів, як вояки 27-ї Волинської піхотної дивізії[166].
«В Східній Малопольщі ми маємо війну»
Ще до початку антипольської чистки на Волині в цивільних структурах польського підпілля міркували, яку політику відроджена Польська Республіка має провадити стосовно української меншості. Серед конспіративних політичних угруповань щодо цього питання окреслилися три напрямки політичного мислення. Перший, репрезентований такими націоналістичними середовищами, як Національна партія та «Шанець», узагалі заперечував існування «українського питання», твердо наполягаючи на національній асиміляції. В цьому колі лунали ідеї про те, щоб після війни переселити частину українців углиб країни та розселити у значному розсіянні (по дві-три сім’ї в суто польських селах), завдяки чому вони легко би полонізувалися. «Непокірних» українців мали намір вигнати за Збруч — до СРСР. Автори внутрішнього звіту Бюро інформації та пропаганди АК оцінювали:
НП не лише повністю підтримує свою довоєнну вбивчу політику в цьому питанні, а й помітно її радикалізує. Адже НП домагається, щоб на терені південно-східних воєводств було застосовано практику масового переміщення населення з метою усунення з території даної держави чужих або ворожих їй елементів[167].
Слід відзначити, що НП опрацювала свою національну концепцію ще до початку антипольських етнічних чисток на Волині.
Інакше бачення майбутньої національної політики пропонували такі угруповання, як Народна партія, Трудова партія та Свобода — Рівність — Незалежність (себто Польська Соціалістична Партія) тощо. Прихильники цих угруповань підтримували надання українській меншості повних громадянських прав у відповідності з принципом «рівні обов’язки — рівні права» та заперечували проти планів масових депортацій. На думку соціалістів — як читаємо в тексті 1942 року — «переселення кількох мільйонів українців за Збруч, чи майже 2 млн. за Сян [...] було б [...] варварством, яке цілковито розсварило би поляків і українців»[168].
166
Michał Fijałka, 27 Wołyńska Dywizja Piechoty AK, Warszawa 1986, s. 160.
167
Ryszard Torzecki, Polacy і Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej, Warszawa 1993, s. 212.
168
Ryszard Torzecki, Polacy і Ukraińcy, s. 210.