Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Попри ці рішення, перше засідання Малої ради за участі «національних меншин» відкрилося на три дні раніше — 11 липня. Протокол засідання відзначає: «збори дуже численні». Укладачі збірки документів УЦР, посилаючись на відповідне число часопису «Нова Рада», окремою приміткою засвідчили — на цьому засіданні були присутні 50 осіб[143]. У цьому випадку знову кінці з кінцями не сходяться. І ось чому.
Вичерпного списку членів Малої ради до сьогодні нікому з дослідників виявити не пощастило. Напевно тому, що (беручи до уваги рівень дезорганізації та некомпетентності, якими з першого і до останнього дня відзначалася аматорська діяльність радівських політиків) такого в природі просто не існувало. Відомо хіба, що на засіданні 14 липня «були мало не всі 18 нових членів-неукраїнців»[144].
«Російську нацменшину» в Малій раді представляло 8 осіб (хоча на згаданому засіданні повідомлялося, що представники більшовицької партії до складу Ради увійти відмовилися), єврейську — 14, 4 — польську, загалом — 26 осіб. Українських націонал-соціалістів нараховувалося 34, національну належність однієї особи встановити не вдалося. Якщо це співвідношення делегатів можна трактувати, як «пропорційне представництво», то тоді треба принаймні відмовитися від загальновідомих законів арифметики. Про закони політичні згадувати взагалі не доводиться.
Того ж таки 14 липня на пропозицію Ковалевського обрали комісію, «до якої увійшли б і спеціалісти в військовій справі і яка конкретизувала б думки про націоналізацію війська та про українізацію Південно-Західного фронту»[145]. Не гаючи часу визначили таких фахівців, а серед них — Чикаленка, Чечеля, Бойка, Євгена Рябцова та Мойсея Рафеса. Що в такому шановному товаристві військових мислителів рівня фельдмаршала Шліффена залишалося робити полковнику Олександрові Пилькевичу, особисто для автора даної розвідки залишається принципово нерозв’язною проблемою.
Уже наступного дня комісія запропонувала «послідовне переведення комплектування і реорганізації на Україні армії на національно-територіальних підставах в тилу і частин, одведених в тил для реорганізації, поскільки це не заважатиме боєспособності армії», та формування гарнізонів «з людей місцевого походження».
Аби мало нікому не здалося, зажадали від Тимчасового уряду заразом і визнання «українських рад військових депутатів»[146] — на додаток до таких самих рад, але «всеросійського» масштабу.
Генсекретаріат: народження після народження
На цьому не зупинилися. Наступного дня, 15 липня, затвердили склад Генсекретаріату[147].
І тут не обійшлося без принципової новації — громадська організація «призначила» свого представника міністром центрального уряду[148], уряду, влади якого УЦР намагалася позбутися будь-яким способом.
16 липня Мала рада зробила ще один принциповий крок на шляху остаточної та незворотної руйнації підвалин новонародженого демократичного ладу, підпорядкувавши собі «всі урядові органи на Україні»[149].
Оцінюючи зроблене, Генеральний секретаріат з повним правом проінформував примарне «громадянство України»: «старий лад навіки загинув, а разом з ним загинули й старі порядки. Замість громадських та інших установ, які за старого ладу були збудовані так, що скрізь мали силу тільки пани, нині заводяться нові народні установи»[150].
Разом з панами в «Україні» майже на століття зникли і такі поняття, як право, закон, правосуддя, приватна власність, право людини на життя, релігійні переконання, вільна преса, плюралізм думок та інші, глибоко ворожі «народним установам» поняття, явища та інституції.
Бухгалтерські розрахунки щодо розподілу місць в Раді поміж представниками різнонаціональних, але завжди радикально лівих політичних партій та організацій[151], нічого змінити на краще не могли та й не мали на увазі. Власне саме це і зафіксував у щоденниковому записі Є. Онацький: «Сьогодні[152] години в дві зійшлися коло мого столу Грушевський, Садовський, Шраг, Чикаленко і говорили про сучасне. Настрій у всіх не дуже оптимістичний»[153].