Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Така позиція, очевидно, не могла влаштувати найбільш радикально налаштоване радівське крило. Висловлюючи його (аж цього крила) настрої, Ковалевський мовив: «Так, ми можемо сказати Винниченкові: ведіть переговори з Церетелі, але про ніякі конкретні основи ми Вам уповноважень дати не можемо. Ідіте, т. Винниченку, провадьте переговори в тих межах, в яких вони провадились і досі».
Після цих слів у залі сталася бійка, яку протоколіст засідання делікатно назвав «інцидентом», але рішення, яке уповноважувало голову Генсекретаріату на подальші переговори з петроградським урядом, таки вдалося проголосувати[139].
Маючи на руках цей мандат, Винниченко о 1-й годині ночі поїхав до Маріїнського палацу — там якраз тривала нарада представників виконкомів Рад та політичних партій з міністрами Керенським, Терещенком та Церетелі[140].
Для початку вибрали «найменш» дражливе питання — про кордони України. «Одразу перейшли до обміркування етнографічних меж України», — повідомив наступного дня український політик. Дискутували до четвертої ранку 1 липня (ще б пак — Винниченко озвучив українські претензії на Бессарабію), «і я, не будучи уповноваженим на се, все ж таки згодився на утворення комісії по одному представникові від партій, яка остаточно вирішить справу з порозумінням»[141].
Констатація
Уночі проти 2 липня 1917 р. в історії Росії сталися події, які на століття визначили долю «України».
По-перше, представники законного центрального уряду — вперше з часів заснування Московського князівства — вступили в переговори з представниками самочинної громадської організації та ще й з питання про встановлення юридично недійсних «етнографічних меж» юридично, політично й фактично примарної «України».
По-друге, факт таких переговорів унеможливив для Тимчасового уряду подальший політичний маневр: визнавши УЦР представником «народу», Уряд, тим самим, визнав її право на визначення майбутніх можливих державних кордонів, які розрізали тіло унітарної (за тогочасною термінологією — «єдиної та неділимої») Росії.
Це політичне рішення стало початком кінця як самого Тимчасового уряду, так і його політики, спрямованої на демократичну трансформацію Росії легальними, законними методами.
ЛИПЕНЬ
«Порозуміння» з «нацменшинами»
За царату таки існували терміни «інородці» та «інородницькі губернії», але вони підкреслювали лише «невеликоросійське» походження їхніх носіїв і жодних негативних правових наслідків для них не мали. Усі були рівноправні (або рівнобезправні — як кому подобається) діти «великого православного московського царя».
Липень лідери УЦР витратили на «порозуміння» з так званими «національними меншинами».
Власне, не «меншинами» як такими, адже такого юридичного терміна не існувало та й існувати не могло — навіть у романовській Росії.
У конкретному київському випадку літа 1917 р. йшлося про «порозуміння» з представниками різноманітних «революційних» організацій «неукраїнського» етнічного походження.
Часу на «порозуміння» витратили чимало.
2 липня формулу його обговорювала Мала рада, 3 та 4 липня — «збори» невідомо кого під головуванням М. Грушевського. Саме останнього дня було «максимумом для національних меншостей визнано 30%».
Як це не дивно, 7 липня на черговому засіданні невідомо якої інституції роботу «над процентовим відношенням для національних меншостей» продовжили, причому «дебати по цьому питанню зайняли ціле засідання і резолюції не винесено».
Не внесло ясності і засідання Малої ради 9 липня, яка ухвалила, «щоби Мала рада звернулась через Генеральний секретаріат до національних меншостей з повідомленням про умови згоди і закликом до організації». Заразом на 14 липня призначили і день спільного засідання — і це при тому, що ані звернення Генсекретаріату, ані виразної щодо нього позиції представників «нацменшин» у природі ще не існувало.
Мабуть, для того, щоб не нудьгувати, похапцем визначили, щоб 11 липня «Генеральний секретаріат представив на розгляд проект Конституції»[142]. Спеціально наголосимо на принциповій інновації, запровадженій українськими націонал-соціалістами в царині конституційного будівництва: доповідати проект Основного закону мав виконавчий орган громадської організації, а не спеціально для цього сформована тою-таки Центральною Радою профільна комісія!