Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Найжахливішим з усіх видовищ є маленькі нефарбовані дерев’яні будиночки оддалік від уторованих шляхів, які зазвичай туляться на вологих кам’янистих схилах або спираються на величезні уламки скель. Століття простояли вони там, доки їх обплітали лози, а крислаті дерева розправляли вгорі крони. Зараз вони майже повністю заховані у буйних розливах зелені під охороною саванів тіней, але підсліпуваті вікна і досі тривожно витріщаються, ніби підморгуючи крізь ширму смертельного заціпеніння, яка приховує безум, стираючи спогади про невимовне.
У таких будинках мешкали покоління дивних людей, подібних яким світ ніколи не бачив. Гнані своєю незрозумілою і фанатичною вірою, яка зробила їх чужинцями серед власного народу, їхні предки шукали свободу в дикості. Ці відгалуження раси завойовників і справді жили вільним від обмежень своїх одноплемінників життям, але корилися жалюгідному рабству відразливих фантазмів власного розуму. Відірвані від просвіченості цивілізації, душевні сили цих пуритан були скеровані в цілком окремішні русла, а у своїй ізоляції, нездоровому самокатуванні і у боротьбі за виживання серед безжальної природи вони набули похмурих хворобливих рис, що походили з доісторичних глибин їхньої холодної північної батьківщини. Обставини зробили їх практичними, а світогляд — суворими, і годі було знайти щось привабливе у гріховному житті цих людей. Коли вони грішили і помилялися, як це, зрештою, роблять усі люди, то, спонукувані власними жорсткими принципами, передовсім дбали про те, щоб надійно приховати свої гріхи, і у них цей інстинкт переважав усі інші настільки, що з часом вони вже самі все менше і менше розуміли, що саме вони приховують. Лише тихі сонні хати, які глипають вікнами у глушині, можуть розповісти про те, що із давніх-давен лежало приховане, але вони не дуже охочі до розмов, їм ліньки струшувати із себе сонливість, яка допомагає їм поринути у забуття. Іноді навіть здається, що милосердніше було б знести ці хатинки, бо занадто вже часто їм сняться сни.
Саме у такий пошарпаний часом будинок, який цілковито відповідає наведеному опису, одного дня у жовтні 1896 року мене загнав дощ настільки рясний, що я радий був будь-якому прихистку. Я вже деякий час подорожував Міскатонікською долиною в пошуках певних генеалогічних даних, а через віддалений, нерівний і доволі складний маршрут навіть вирішив, що, незважаючи на пізню пору року, зручніше було б скористатися велосипедом. Отак я опинився на, вочевидь, цілковито безлюдній дорозі, яку обрав як найкоротший шлях до Аркхема, де мене й заскочила буря у віддаленому від будь-якого поселення місці. Тож я не знайшов жодного іншого притулку, окрім старезної жалюгідної дерев’яної халупи, яка глипала підсліпуватими вікнами з-поза двох величезних безлистих в’язів біля підніжжя скелястого пагорба. Будинок стояв далеченько від розбитої дороги і з першого ж погляду справив на мене дуже гнітюче враження. Щиро кажучи, звичайні будинки не витріщаються так хитро і хижо на подорожніх, а у своїх генеалогічних пошуках я натрапляв на легенди вікової давнини, які застерігали від подібних місць. А все ж сили природи виявилися дужчими за мої сумніви, і я покотив свій велосипед вгору порослим травою схилом до зачинених дверей, які мені тоді здались такими таємничими.
Спершу я чомусь вирішив, що будинок покинутий, але, наблизившись до нього, я вже не був настільки у цьому впевнений, бо, хоч стежка густо поросла травою, все ж здавалося, що тут не панує цілковите запустіння. Саме тому, замість того щоб поторсати двері, я постукав, відчуваючи тривогу, яку навряд чи можу пояснити. Чекаючи на нерівній, порослій мохом брилі, яка правила тут за ґанок, я глянув на поближні вікна і шибку півтроянди [38]над дверима і помітив, що, хоча рама була старою, трухлявою і майже цілковито вкритою брудом, все ж саме скло було цілим. Отож, попри ізольованість і загальну занедбаність, у будинку все ще хтось має жити. Проте мій стукіт залишився без відповіді, тож, постукавши ще раз, я взявся за іржаву клямку і виявив, що двері незамкнені. Я опинився у маленькому передпокої, зі стін якого осипався тиньк, а в повітрі вчувався слабкий, але вкрай нудотний запах. Я увійшов, притримуючи велосипед, і причинив за собою двері. Попереду здіймалися вузькі сходи, біля них були лише маленькі дверцята, що, мабуть, вели у підвал, ліворуч і праворуч виднілися зачинені двері кімнат першого поверху.
38
Мається на увазі вікно у вигляді віяла, часто вітражне, над дверима у багатьох будинках колоніального періоду; як елемент декору нерідко зустрічається і сьогодні.