Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
— Дивуюси, як то картинки показуют, шо си думає тіло. Позерай хоть сю, на почитку. Видів-ис коли такі дерева, зе здоровецькими листями, єкі холітаютси тенди-сенди? А ті во люди — то ж не ніґри — тоті чисто єньчі. Скорше гіндуси, мислю си, аж би і були африцькі. А декотрі туйво схожі на малп, айбо впів малпи, а впів — люди, але я про таких ше-м ниґда не чув.
Тут він вказав на знамените творіння митця, яке можна описати, як зображення своєрідного дракона з крокодилячою головою.
— А теперка я ти покажу найліпшішу — туйво посередині.
Тут голос старого погрубшав, очі заблищали яскравіше, а його незграбні руки, хоч, здавалося, слухалися ще менше, ніж раніше, впорались із завданням. Книга розгорнулася немов за власним бажанням, так, ніби її часто розгортали саме на цьому місці, на гидотній дванадцятій ілюстрації, яка зображала крамничку м’ясника в анзикійських канібалів. Повернулося моє відчуття тривоги, хоч я й не давав цього взнаки. Особливо дивним було те, що художник зобразив африканців білими людьми. Кінцівки і чверті туш, що звисали зі стін крамнички, виглядали мерзотно, а м’ясник із сокирою геть зловісно. Але господар будинку, здається, насолоджувався малюнком, який, на відміну від нього, у мене викликав лише огиду.
— І шо ти про сесе думаєш — певне, ше-с ниґда таке не видів, йо? Як я то зуздрів, то повів Еду Гольту, що аж трясця пробира, як на сяке никаєш і крев стигне. Як я читав у Писанні про морд — як ті мадіанітяни, жи їх помордували — я сяке мислив си, леч там не було картинок. А туй всьо видко ся, їк через шкло — гадаю, жи то гріх, але ци ж ми всі не вродилися, а пак не жиємо в гріху? Той хлопак, жи го на кавалки потяли, мене як гранню попід шкіру пробирає, як на го дивлюси А я їднак дивлюси — видиш, де то масар ’му вбтяв ногу? Туй го голова на лавиці, коло неї єдна рука, а єнча вже виси на стіні масарні.
Старий продовжував бурмотіти у сильному збудженні, вираз його волохатого обличчя в окулярах тим часом став геть дивним, а голос стишився. Власні ж відчуття я навряд чи можу описати. Враз мене охопив увесь жах, який я невиразно відчував раніше, і мене огорнула нестерпна відраза до цієї старезної огидної істоти, яка сиділа біля мене. Його божевілля чи, принаймні, патологічне збочення не викликали жодного сумніву. Він уже майже шепотів, але цей шепіт здавався жахливішим за крик, і, слухаючи його, я тремтів.
— Як я вже повів, дивно, їк то картинки заставлєют ти думати. А знаєте то, паночку, та во єдна єкраз про мене. Їк я взєв роком ту книжку від Еба, то нерідко в ню никав, а тим бюльш гди вчув, жи Пессон Кларк по неділих йде на віхазку в тім здоровім париці. І раз я трохи пофіґлював роком — леч ни пужєйтиси, паночку — всьо, шо я потім зробив, то забив вівцю тий повіз ню на базар — овець лекше забивати, їк повзераєш на сяке.
Зараз старий говорив геть тихо, іноді настільки, що деякі слова годі було розібрати. Я дослухався до шуму дощу, до деренчання вікон з маленькими шибками і вловив відлуння грому, непритаманного цій порі року. Одного разу потужний спалах блискавиці і наступний гуркіт грому струснули будинок до самого підмурівку, але, здавалося, старий нічого й не помітив.
— Їк забив роком тут вівцю, то аж їк повеселішало ми — Тилько знаєте, я ще-м не вдовольнивси. Дивне то чути, як тебе обсідає спрага до чогось сякого — їк любите Всевишного, паночку, то не повідайте нікому, але Боженькою кленуси, жи так картінка збудила в мині голод до ричий, єких не годен був ані віростити, ані згендлювати — та вспокой си, ци шось не так? — Я ніц не зробив роком, лишень подумав, шо би си стало, якби на оден момент зробив — Таке кажут, ош мнясо твори крев і плоть, так гейби дає нове життє, то я цікавивси, ци зможе так людина жити доуше і доуше, якби їла то саме, жи вона…
І тут старий замовк. Його увірвав не мій переляк і не буря, що швидко наближалася і посеред люті якої я широко розплющив очі перед задимленою безлюдністю зчорнілих руїн. Його увірвала проста і водночас непересічна подія.
Розгорнута на тому самому гидотному малюнку, книжка продовжувала так само лежати між нами. Коли старий прошепотів слова «жи вона», почувся тихий плюскіт, і на пожовклому папері розгорнутого тому з’явилась якась пляма. Я подумав про дощ і про дірявий дах, але ж дощові краплі не бувають червоного кольору. На крамничці м’ясника анзикійських канібалів мальовничо поблискували маленькі червоні бризки, додаючи яскравості жахам зображення. Старий побачив їх і замовк, перш ніж вираз жаху на моєму лиці спонукав би його до цього; він швидко глипнув на стелю, у бік кімнати, яку залишив годиною раніше. Я простежив за його поглядом і спостеріг просто над нами на відшарованому тиньку старої стелі величезну нерівну пляму червоного багрянцю, яка, поки я на неї дивився, здавалося, побільшала. Я не закричав, ані поворухнувся, тільки ледве прикрив очі. Наступної миті небо розчахнула громовиця, чи багато громовиць, вдаривши у цей проклятий будинок найжахливіших таємниць і даруючи забуття, яке єдине врятувало мій розум.