Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Одного спекотного осіннього вечора я йшов разом з неспокійною юрбою, щоб побачити Ньярлатотепа; крізь сутінки, які ставали все густішими, йшов вгору безкінечними сходами до задушливої кімнати. І в тінях на екрані я серед руїн побачив постаті у балахонах з каптурами на обличчях, і люті жовті обличчя, котрі шкірились з-за повалених монументів. І я бачив світ, що повстав війною проти пітьми, проти хвиль руйнації з безмежного космосу, хвиль, що вихрилися, пінилися, бились довкола потьмянілого і холодного сонця. Тоді над головами глядачів дивовижно затанцювали іскри, волосся стало сторч, і врешті тіні, що були настільки гротескні, що я не в змозі їх описати, зійшли і зависли над головами. І коли я, найхолоднокровніший і найрозсудливіший з-поміж усіх, протестуючи, щось несміливо пробурмотів про «шарлатанство» і «статичну електрику», Ньярлатотеп вигнав нас геть, униз хиткими сходами на вологі, розпечені опівнічні вулиці. Я гучно крикнув, що я не боявся, що подібне мене нізащо б не злякало, решта підтримали мене криками. Ми присягалися одне одному, що місто залишилось таким самим, що воно досі живе, а коли електричне освітлення почало тьмяніти, ми знову і знову проклинали електропостачальну компанію, сміючись із власного марновірства.

Гадаю, ми відчули, як щось лине від зеленавого місяця, бо щойно він зостався єдиним джерелом світла, ми рушили, мимоволі вишикувавшись у якісь химерні шеренги, і, здається, знали кінцеву мету, хоча і не наважувались про неї думати. Ми поглянули на бруківку і побачили, що камінь поступився місцем траві, а там, де раніше проходила трамвайна колія, тепер зрідка зблискують смуги іржавого металу. Побачили ми і трамвай, покинутий, без вікон, занедбаний і похилений на бік. Вдивляючись у обрій, ми ніяк не могли знайти на березі річки третьої вежі, а ще помітили в обрисах другої вежі дивно зазубрену верхівку. Тоді ми розділилися на вузькі колони, кожна з яких потяглася у своєму напрямку. Одна зникла у вузенькій алеї ліворуч, залишивши по собі тільки відлуння жаского стогону. Інша, захлинаючись божевільним реготом, спустилася до захаращеного входу у підземку. Моя ж колона потяглася за місто, і я негайно відчув холод, який вочевидь не належав спекотній осені, бо, блукаючи серед темних боліт, ми побачили, що перебуваємо посеред осяяних зловісним місяцем снігів. І серед цих неходжених, ірраціональних снігів лише в одному напрямку був прохід, на кінці якого проступала непроглядна прірва, яка чорніла посеред білих заметів. Колона вже стала геть нечисленною, коли люди, немов сновиди, побрели до прірви. Я загаявся, бо мене лякав чорний розлам серед зелених відблисків на снігу, до того ж, здавалося, що я чую, як із провалля, в якому зникли мої товариші, долинають стогони і плач, але моя здатність опиратися була слабкою. Ніби на поклик тих, хто відійшов раніше, тремтячи від страху, я ковзнув між велетенськими сніговими кучугурами у незриму вирву неймовірного.