Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Всі Джерміни були позначені божевіллям, і люди раділи, що їх не так і багато. Родовід не розгалужувався, а з Артуром і геть обірвався. Якби Артур мав сина, хтозна, що б він зробив після того, як побачив той предмет. Ніхто з Джермінів не був красенем — усім чогось бракувало, Артур же з усіх був найпотворніший, а на старих сімейних портретах у маєтку Джермінів були зображені їхні обличчя ще з часів задовго до сера Вейда. Вочевидь, це божевілля почалося саме із сера Вейда, чиї неймовірні історії про Африку у небагатьох його друзів викликали відчуття захвату на межі із жахом. Його колекція трофеїв і певних зразків була вельми промовистою, бо жодна нормальна людина не стала б збирати і зберігати подібне, про те ж саме свідчила воістину східна ізоляція, в якій він тримав свою дружину. Вона, за його словами, була донькою португальського торговця, якого він зустрів в Африці, і не сприймала англійського способу життя. Жінка, з народженим у Африці немовлям, супроводжувала його додому з другої і найдовшої з його мандрівок, а потім вирушила з ним у третю, з якої вже не повернулася. Ніхто й ніколи не бачив її зблизька, навіть слуги, бо вона мала надзвичайно злостивий норов. Упродовж нетривалого перебування у маєтку Джермінів вона займала віддалене крило, і лише її чоловік мав туди особистий доступ. Сер Вейд і справді як міг оберігав ізольованість своєї родини, бо коли він їхав до Африки, то нікому не дозволяв доглядати свого малолітнього сина, окрім потворної чорношкірої жінки з Ґвінеї. Повернувшись додому, вже після смерті пані Джермін, він почав сам опікуватися хлопцем.

Але саме балачки сера Вейда, особливо напідпитку, власне, й спричинилися до того, що друзі почали вважати його божевільним. У добу раціоналізму, на кшталт вісімнадцятого століття, з боку освіченої людини було вкрай немудро говорити про дикі видива й неймовірні картини, що поставали у світлі конґолезького місяця; про потріскані, порослі виноградною лозою велетенські стіни і колони забутого міста, а ще про вологі, безмовні кам’яні сходи, що вели углиб, у пітьму бездонних скарбниць і заплутаних катакомб. Особливо нерозважливо було розпатякувати про істот, що нібито населяли такі місця, про створіння, що походили частково з джунґлів і частково із нечестивого давнього міста, — фантастичних потвор, яких навіть Пліній[42] описував би зі скепсисом, істот, які почали з’являтися уже після набігу великих людиноподібних мавп на вмируще місто з його стінами і колонами, скарбницями і дивними різьбленнями. А коли сер Вейд повернувся зі своєї останньої подорожі, то говорив про такі речі просто, моторошно і відверто, зазвичай після третьої склянки у Лицарській Голові, теревенячи про те, що він знайшов у джунглях і як мешкав серед жахливих руїн, відомих тільки йому. І, нарешті, він почав розповідати про тамтешню живність такі речі, що його забрали до божевільні. Він ніби й не особливо переймався, коли його зачинили у заґратованій кімнаті Гантинґтона, бо його сприйняття дійсності уже серйозно порушилось. Ще з часів дитинства свого сина він усе більше не любив власного дому, аж доки, зрештою, не почало скидатися на те, що він його боїться. Його штаб-квартирою стала Лицарська Голова, а коли його помістили до божевільні, він висловив навіть якусь дивну подяку за свій, як він вважав, захист. Через три роки він помер.