Звичайна вдячність

— Шо ти хоч?

— Я прийшов забрати Аріель, — дивився просто їй в обличчя, щоб Лайза мала змогу читати по моїх губах.

— Поїха. З Емілем, — сухо та невиразно відповіла Лайза.

— Ти не знаєш, куди вони поїхали?

Вона захитала головою.

— Ти не знаєш, коли вони повернуться?

Вона знову похитала головою. А тоді поцікавилася:

— А де Джей?

— Поїхав за маминим дорученням.

Лайза пильно дивилася на мене, потім мовила:

— Буде лимонад?

— Дякую, мені вже час.

Вона кивнула — розмову було завершено — й пішла геть.

Дорогою додому я намагався розкласти по поличках кожну деталь Лайзиного оголеного й шаленого тіла біля прасувальної дошки, аби зберегти їх у пам’яті назавжди. Коли мама прасувала, то мала вигляд дещо роздратований, а сама вона завжди була в поганому настрої. Але мама завше робила це одягненою. Мене не полишали думки: можливо, це було якось пов’язано одне з одним?

Аріель поїхала на прохання Еміля. Того ранку вони довго каталися вздовж річки з опущеними вікнами, аби містер Брендт міг якнайглибше вдихнути ранок того літнього дня. Він їй казав, що саме це було найкращим джерелом натхнення. Йому було необхідно відчути на обличчі подув вітру поза межами міста, вдихнути запах землі, почути мелодії пташок і шелестіння кукурудзи. Еміль Брендт, який довгий час уже нічого не писав, стверджував, що саме зараз готовий написати величну оду долині річки Міннесота. Він якось сказав сестрі, що запах смерті змінив його світогляд. За останні роки його, як ніколи, наповнювало піднесення. Він готовий був засукати рукави й братися до роботи.

Усе це Аріель розповіла нам за обідом на кухні, поки ми ласували підсмаженими сендвічами з копченою ковбасою, картоплею та вишневим компотом. Батько зрадів:

— Яка хороша новина!

— Так і сказав? — дещо скептично спитала мати.

Батько поставив склянку й стенув плечима:

— Він же сказав, що відчув запах смерті, Рут. Це може надзвичайно сильно змінити людину.

— Коли я говорила з ним востаннє, було цілком зрозуміло, що він і досі сповнений туги та гіркоти.

— Робота — саме те, що поверне йому щастя, — зауважила Аріель.

— Ти так думаєш? — зиркнула на неї мати.

— Так каже Еміль.

— Можна мені ще один сендвіч? — перервав я.

— Підсмаж собі трохи ковбаси, — мовила мама.

— І мені, — попросив Джейк.

Я кинув декілька шматків на сковорідку, що й досі стояла на плиті, і ввімкнув конфорку.

— Не знаю, — сказала мама.

— Ти не знаєш його, — мовила сестра.

— А ти? — мати кинула на Аріель ще один скептичний погляд.