Я обслуговував англійського короля

[29] й зелені камізельки з мисливськими капелюшками несуть відбиток чогось військового… І ось я сидів біля сивого молодика, напевно, йому було не більше тридцяти, і я сказав, що він хоч і сивий, але ще такий молодий, а потім ні з того ні з сього запитав: кого ви убили? Він хвильку повагався, потім довго дивився на випнуті перса дівчини, що трималася однією рукою за петлю в трамваї, і спитав: звідки ви знаєте? І я відповів, що обслуговував ефіопського імператора… так ми доїхали до кінцевої зупинки «одинадцятки», уже стемніло, і цей убивця попросив, аби я пішов з ним до його матусі, щоб провів його, бо він дорогою може впасти… відтак ми курили й чекали автобуса, який швидко прийшов, потім проїхали три зупинки і вийшли біля Конічкового Млина, цей убивця сказав, що краще піде задвірками через село Макотряси, аби скоріше бути вдома, і, головне, щоб здивувати матусю і вибачитися перед нею… я сказав, що піду з ним до околиці, до воріт рідної хати, потім повернуся на головну дорогу і поїду автостопом, усе це я робив не з якогось співчуття чи люб’язності, я завше думав про те, щоб у мене було якнайбільше алібі, коли закінчиться війна, а те, що вона скоро закінчиться, цього не можна було не бачити… так ми крокували крізь зоряну ніч, запорошена дорога через темне село знову вивела нас у вологі поля, сині, як копірка, з вузеньким серпом місяця, що сяяв помаранчевим світлом і кидав на нас то ззаду, то збоку, то спереду тоненьку, ледь помітну тінь… потім перед нами виріс пагорб, такий, ніби земля собі просто зітхнула, і він сказав, що звідси має бути видно його село, його будинок… але коли ми зійшли на вершину, то не побачили жодної будівлі… убивця завагався і навіть злякався, забурмотів, що це неможливо, невже він заблукав? Напевно, за тим другим горбом… але, пройшовши метрів сто, і вбивцю, й мене охопив страх… тепер убивця затремтів ще сильніше, ніж коли вийшов з воріт панкрацької в’язниці… він сів і витирав лоба, який блищав так, ніби по ньому текла вода… Що таке? — кажу. «Тутка було село, а тепер ані сліду, вже-м здурів чи тілько починаю дуріти?» — бурмотів убивця… Я кажу: як це село називається? І він відповів: «Лідіце…» Я кажу: воно було тут, але тепер села нема, німці його спалили, людей розстріляли, а тих, що лишилися, відвезли до концтабору. І вбивця допитувався: «Чому?» Кажу: вбили імперського протектора