Любові полум’я

— Мені не вистачає твоєї любові! Ти зовсім перестав мене помічати. Ти почав захоплюватися якимись профурами. Та у неї таких, як ти, знаєш скільки було і буде?! А я…

— Не смій так говорити. Ані про мене, ані про неї! — він вхопив її за кисті рук і стиснув їх.

— Мені боляче! Відпусти, — Тетяна пручалася, — ти ще й захищаєш її!

Віктор розчепив пальці і нервово смикнувши у повітрі руками, розсунув двері шафи.

— Ну, невже не можна розійтися цивілізовано? — почав витягати з полиць свої речі, опанувавши свій гнів. — Ти ж мудра жінка, Таню. Мільйони сімей розпадаються і при цьому колишні подружжя залишаються друзями. Я сподівався, що тобі вистачить здорового глузду не робити з цього кінець світу.

— Залишаються друзями? — прокричала. — Тільки якщо їм обом наплювати один на одного, а я… Я тебе люблю, як і раніше. Я тебе завжди любила. І не збираюся ні з ким ділити! Вітю, Вітюньо, — вона впала навколішки, обхопивши його обома руками і знову заридала: — Я зроблю для тебе усе, що ти захочеш, тільки не йди. Не кидай мене! Ти не пошкодуєш, молю тебе.

Вікторові стало непособі від такої тривіальної сцени. Він розвів обійми дружини і, допомігши піднятися, посадив її на ліжко. Змахнув з Тетяниного обличчя мокре скуйовджене волосся і щиро промовив:

— Таню, як ти можеш так принижуватися? Що з тобою? Ти завжди була такою гордою.

— Вітю, любий. Просто я не можу без тебе і на себе мені наплювати, — впала йому на груди.

— Якщо любиш, то відпусти. Прошу тебе, Таню, просто відпусти.

— Ні, ні я не можу! Не зможу без тебе жити. Я зійду з розуму! — переконувала його усіма можливими аргументами.

— Ти — дуже сильна жінка, Таню. Ти це знаєш. І мудра — знаєш, які підбирати слова у потрібну хвилину. Та зараз ти мене вже нічим не стримаєш.

Вона раптом побагровіла іще більше і затрусилася від ненависті та ревнощів. Та він обійняв її, і взявши її долоні у свої, сказав:

— Таню, ми прожили разом у любові багато років. І мені здається, що дали одне одному усе, чого хотіли. Я безмежно вдячний тобі за синів, за опіку, за дім, за все, що ти для мене зробила. А тепер я прошу тебе про останнє: відпусти мене, якщо кохаєш.

— Ні! Ні! — скрикнула, висмикнувшись, і підбігла до вікна.

— У твоєму житті нічого не зміниться. Все буде як і було.

— У ньому не буде головного — тебе, — вигукнула щиро і переконливо.

— Танго, ти лицеміриш! Я вже давно не важу для тебе аж стільки. Я став атрибутом твого забезпеченого життя. Ти більше любиш свою керівну роль у нашому співіснуванні. Тебе цікавить тільки хатня господарка і якісь потойбічні речі. Абсолютно несумісні з життям.

— Я не дам тобі ані копійки! — раптом підбігла і просичала йому у вухо.

— Ну, от і твої приховані аргументи. А казала, кохаєш! — всміхнувшись, із відразою глянув у її бік.