Нескінченна історія
- Автор: Энде Михаэль Андреас Гельмут
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Старого лева
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Нескінченна історія». Краткое содержание книги:
І тільки ближче до вечора, коли в повітрі запахло смерком, Фухур побачив якийсь далекий берег. Щоправда, роздивитися прибережний краєвид щастедракон не зміг: берег потопав у тумані. Але коли Фухур підлетів ще ближче і придивився ще уважніше, то побачив, що більшість суходолу тут заполонило Ніщо, і зрозумів, що дивитися в той бік він не може: щастедраконові здавалося, що він сліпне, і від цього дуже боліли очі.
Якби на те його воля, він негайно повернув би назад. Але таємнича сила Амулета змушувала його летіти далі. І незабаром він зрозумів, у чому річ: посеред цього безкрайого Ніщо він раптом помітив маленький острівець - похмуре нагромадження будинків з гострими дахами і перехнябле- ними вежами. Фухур уже почав здогадуватися, кого він там знайде, тож тепер його підганяла не тільки могутня влада Амулета, але і його власна воля.
У тісному закапелку, де Атрею лежав біля мертвого вовкулаки, було вже зовсім темно. Сірого примарного світла, яке ледь просочувалося поміж стінами щільно притиснутих один до одного будинків, було так мало, що Фухур насилу розгледів зеленошкіре тіло хлопчака біля мертвого чудовиська, зарослого чорним хутром. І чим темніше ставало, тим сильніше вони зливалися в єдине ціле.
Атрею давно облишив спроби визволити ногу, затис- яуту між сталевими щелепами вовкулаки. Він перебував у напівмаренні, йому весь час ввижалися море трави і пурпуровий буйвол - той, у якого він так і не пустив стрілу. Атрею кликав своїх однолітків і товаришів з полювання (всі вони, напевно, уже стали справжніми мисливцями), але ніхто його не почув, ніхто не відгукнувся. Тільки величезний буйвол нерухомо стояв перед ним і свердлив його поглядом. Тоді Атрею почав кликати Артакса, свого коня. Але й той не прибіг на поклик, і до Атрею так і не долинуло його іржання. Тоді Атрею став кликати Дитинну Царівну, але дарма. Та й що він міг би їй сказати? Він не мисливець, ані її посланець, він ніхто.
Атрею скорився.
І раптом ній відчув Ніщо! Воно, видно, підступило вже зовсім близько. Так, Атрею знову відчув нездоланну силу, з якою воно його притягувало. Ц|я тяга чимось нагадувала запаморочення. Він підвівся і, стогнучи, спробував вивільнити ногу. Але щелепи, що міцно її тримали, не піддалися. Насправді це було щастям. Бо якби Атрею не втримали на місці зуби Ґморка, Фухур прилетів би занадто пізно.
Минула ще хвилина - і раптом Атрею почув мідний гул, То був голос щастедракона, і він звучав угорі, просто над ним:
- Атрею! Ти тут? Атрею!
- Фухур! - крикнув Атрею.
А тоді склав долоні рупором і закричав, піднявши голову до неба:
- Я тут! Фухуре! Фухуре! Допоможи! Я тут!
Він кричав і кричав, аж доки не побачив біле, звивне щастедраконове тіло. Фухур блискавкою розтяв темне небо. Спершу світло - щастедракон і Сяйво - блиснуло вдалині, на великій висоті, потім - трохи нижче. Атрею вигукував, а щастедракон відповідав йому своїм гучним і гулким, наче бронзовий дзвін, голосом. Нарешті Фухур з височини розгледів Атрею - той лежав на землі. Хлопець здавався згори не більшим від маленького жучка, що принишк у темній ямці.
Фухур спробував приземлитися, але там було затісно, до того ж уже геть стемніло. Через де він, знижуючись, зачепився за виступ фронтону одного будинку. Тої ж миті зі страхітливим гуркотом - здавалося, що вдарив грім, - завалилися балки, які підпирали дах. Фухур відчув пекучий біль: щось устромилося йому в спину, завдавши глибокої рани. Замість того, щоб елегантно і вишукано, красиво і плавно опуститися на землю, щастедракон просто-напросто впав, хляпнувшись у багно біля Атрею і мертвого Ґморка.
Фухур обтрусився, як пес, що виходить із води, пчихнув і прогудів:
- Ну, нарешті! Ось де ти пропадаєш! Я нагодився саме вчасно!
Атрею нічого не відповів. Він тільки обхопив руками шию Фухура й притулився обличчям до його сріблясто- білої гриви.
- Давай-но, вилазь мені на спину! Не вільно зволікати!
На ці слова Атрею тільки похитав головою. Лише тоді
Фухур побачив, що вовкулака намертво вчепився зубами в ногу Атрею.
- Із цим ми зараз дамо собі раду, - заспокоїв він Атрею, обертаючи рубіновими очима. - Не журися!
Він узявся за голову перевертня обома лапами і спробував розтиснути його щелепи, проте не зміг.
Фухур сопів і кректав, але всі його зусилля були даремні. І він нізащо не врятував би свого маленького друга, якби не щасливий випадок. З іншого боку, щастедраконам завжди всміхається щастя, а заодно воно усміхається і тим, кому усміхаються щастедракони.