Андрій Лаговський
- Автор: Кримський Агатангел
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Андрій Лаговський». Краткое содержание книги:
Він слів не знаходив, щоб вияснити свою думку. Художниця скількись хвилин не одповідала; потім повільно сказала, не без очевидної іронії:
— А втім... Хоч і здавалося мені, що знаю Шмідтів, як свої п’ять пучок, та, мабуть, я їх досі ще не розпізнала... Мабуть, це справді якісь екстраординарні та ідеальні люди, коли в них закохалася така людина, як ви...
— Чи не сором вам отак глузувати, Ганно Володимирівно? — докірливо сказав професор. — Що воно має значити: «така людина, як ви»!.. Та й здається, що ми помінялися ролями, — додав він весело, бажаючи перевести розмову на жарт. — Мав би я, кавалер, казати вам компліменти, та натомість чую їх од вас, од дами!
— З мене стара дівуля, то смію казати молодим паничам які хочу компліменти... а надто, коли передо мною не кавалер, а поетичний професор-панночка... — розсміялась Петрова. — А свою увагу: «така людина як ви», — я охоче поясню, коли ви мені скажете, куди ви поділи свою місячну платню, свої гроші за цей місяць...
І вона з усмішкою чекала на його відповідь...
— В цьому Туапсе, здається, не можна в одному кутку плюнути, щоб у другому кутку зараз того не впізнали, — сухо одрізав Лаговський.
Діло було в тім, що саме в той день, як пішов він на пошту одібрати своє місячне «жалування», переслане в Туапсе, він чогось із самісінького ранку чувся в дуже й дуже ідилічному настрої: гарні відносини до Шмідтів, повна сердечна втіха, повна душевна рівновага, з якої він уже цілий місяць не виходив, робили Лаговського таким щасливим, що йому аж молитися хотілося. Одібрав він свої гроші з пошти, пішов посидіти до моря і побачив, що в холодку сидять і снідають з десятеро теслярів та мулярів. Це були українці і, очевидячки, недавно ще й приїхали сюди, в Туапсе, бо розмовляли всі не туапсинською мішаниною, а чистою українщи-ною. Одягнені вони були страшенно вбого, в якісь дранки, а снідали самий хліб та часник. Лаговський витяг з кишені свої гроші, що оце одержав був із пошти, та й, лишивши со
бі карбованців тридцятеро на прожиток, решту оддав тим людям і прохав, щоб нікому про це не плескали. Але один із тих теслів робив тепер на участку в Петрової і, розказав їй про цю подію.
Розмова, що розпочалася в професора з Петровою з цього дражливого приводу, була спершу професорові дуже не до серця. Тільки ж Петрова своїм художницьким тактом повела справу так делікатно, що професор за скількись хвилин заспокоївся і забалакав з Петровою зовсім щиро:
— Ви тільки з непорозуміння можете дивитися на такі мої вчинки, мов на добродійство, — довірливо казав він до художниці. — Ви забули євангельську приповість про тую вдовичину лепту, яка єдино може мати моральну ціну... Ат! Уже бачу, що на мою згадку про християнство у вас на обличчі перебіг осміх... Ну, то знайте: звичайного християнства з його трьома богами та з попівством я й сам узагалі дуже не люблю; але ж наївні й правдиві євангельські притчі мені сильно подобаються. Особливо ж мені здається незаперечи-мо справедливою тая ціна, яку складає Йсус усяким, що так звуться, добродійним жертвам: все, що подавали багатирі із свого багатства, він назвав нічим, бо ті великі гроші, що вони їх давали, не були їм потрібні; а от хіба вдовича вбога лепта була справжньою жертвою... Що ж до мене, то ви бачите, хто я та які в мене можуть бути потреби: з мене — вчений книжковий черв-хробак, що не має дбати ані про гарну одіж, ані про інші такі вигоди, бо ті вигоди однаково йому не потрібні й не тішать його; а коли так, то гроші тож йому не потрібні. Ну, от я їх охоче й роздаю, бо сподіваюся хоч таким механічним способом трохи загладити своє паразитне існіння...
— Ваше існіння — паразитне?! — зачудувалася Петрова. — Талановитий учений, талановитий поет — і... паразитне ісіння?
— А ви як думали? Все моє життя складається з того, що я насолоджуюся наукою, та поезією, та естетикою — тим часом як другі без хліба пропадають, а на мене працюють. Це не є трутневе життя?
— Ну, в такім разі й моє життя — паразитне, — розсміялася художниця, — тільки ж я його змінити не захочу. Правда, я ніколи не забуваю, що сучасний лад несправедливий... я з цілого серця спочуваю і соціалістам, й іншим радикалам, ба навіть анархістам... я й сама силуюся сіяти поміж усіма людьми, з ким зустрічаюся, ліберальні, визвольні думки... думки про те, що треба соціальної революції... Але кинути живопис і естетику я й не можу й не хочу, бо це — моє покликання.
— Коли хочете од мене правду знати, то більше-менше паразит і ви, — не вагаючись і не церемонячись, одказав професор. — Тільки ж у вас єсть супроти мене один козир, якого я не маю. Бо хоч ви через свою привілегійовану естетичну професію й сидите трутнем на шиї в тих бідних людей, яким нема жодного діла до ваших естетичних художніх творів, то ви рівночасно добре-таки цікавитеся долею тих самих бідаків та й приносите, яку можете, свою ідейну і практичну працю проти сучасного несправедливого суспільного ладу... Ви хоч протестуєте... А я й того робити не можу!