Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
Табір спав, чулося хропіння та сонне буркотіння натомлених братчиків. А на лівому березі (правого не було видно), коли хмара місяць відкривала, вгадувалися постаті дозірних.
Нетудихата повернувся до свого шатра і по хвилі звідти вийшов козацький ватажок у власному вже кунтуші. Осавун не оповів, що сталося, а тільки запевнив, що тепер снові гетьмана вже ніщо не зашкодить. Але у власному наметі Микошинський заснути не зміг. В ньому-бо пахло смертю. Він не міг би сказати, що то був за запах, але він був таким самим, яким тхнуло й від навчителя стрільби.
З нічного дозору не повернувся тільки один з другої чайки. Група, що її послав Микошинський на пошуки, причалила до острова ні з чим.
— Мабуть, вовки загризли, — висловив припущення осавул.
— Ага, було чути виття в степу, — підтвердив один з берегових дозірних.
А під обід у багатолюдному таборі виявили, що кудись зник чайковський другої чайки і його підчайковський з провіанту й набоїв.
— Вони вчора подейкували, що непогано б на вепра піти, — озвався один з тієї ж чайки. — Мовляв, це найкраще місце і час, коли можна вполювати вепра.
— З шаблями на вепра? — зауважив чоловік, що ночував в одному наметі із зверхниками другої чайки. — Он їхні мушкети й пістолі лежать…
— Якби вони пішли на полювання, то по-перше гетьмана попередили б, по-друге взяли б якийсь із човників, а по-третє їх там помітили б дозірні, — сказав осавул.
Зауваження Нетудихати занепокоїло. У колі запала тиша. По хвилі озвався один з тієї ж — другої чайки, що досі уважно спостерігав за осавулом:
— Випарувались вони чи що? Десь же мусять бути.
— То пошукайте, — мовив осавул. — А тільки де?
— Гадаю, на правому березі, — сказав той же чоловік. — хто зі мною, братове?
Зголосилися ще п’ятеро. Збиралися недовго; з намету вийшли озброєні до зубів, з важкими заплічними торбами.
— Нащо стільки всього? — поцікавився осавул.
— На татарську сторону йдемо. А там усе можливе… Чи не хочеш з нами, осавуле? — прискалив око чоловік.
— За другим разом, Буцматий. Якщо доведеться вас шукати…
Тим часом один із шестірки відв’язав човна і погукав щоб ішли. Вже з човна той самий козак подав голос:
— Не доведеться тобі нас шукати, Нетудихато.
Старшина тільки розвів могутніми немов клешні руками. Мовляв, не доведеться, то й не доведеться.
ПОДОРОЖ ДО АКЕРМАНА
Вітер хоч і надимав вітрила, але судно капітана Ягджи-огли через великий вантаж ледве встигало за військовою галерою. Псувалася погода; на гребенях хвиль з’явились “баранці”. Капітан, завваживши те, занепокоївся.
— Хоч би не заштормило… Ти казав, достойний, — звернувся він до Потурнака, — що хадж здійснив. Попрохав би в Аллаха…
— Та ж капудан ти, а не я. Всевишній до тебе швидше прислухається ніж до мене.
Ягджи-огли провів долонями по обличчю.
— О, Аллах, пробач дитяті своєму нерозумному за його гріхи. Ну, бавився я в портах Італії напоями, що розум тьмарять, бавився… Ібліс поплутав! Ну, не віддав я торік сорокової частини своїх прибутків бідакам і знедоленим…
— Попроси пробачення в Аллаха за спробу здирництва, — зауважив Потурнак.
— Пробач мені, Вседержителю, що я хотів був стягнути з чесного мусульманина велику плату…
Тим часом військовий корабель, який ледь-ледь угадувався на обрії, став збільшуватись. З усього, там вирішили дати відпочинок веслярам. Та коли трищогловий когг з провіантом наблизився, то з нього побачини неподалік невелике судно. Вітер йому шарпав вітрила, а на палубі й біля стерна нікого не було видно. Петро одразу впізнав сандал, пасажирами якого вони мало не стали. До нього наближалася шлюпка з галери.
— Що б воно означало? — подав голос Потурнак.
— Схоже, що на тому судні пірати побували, — відказав капітан. — Людей або повбивали, або ж полонили щоб продати. Он, яничари до нього пливуть — з’ясують.
Петро простягнув руки до неба. Своє звернення до Аллаха він пересипав сурами з Корану, висловами перших каліфів і праведників ісламу. Ягджи-огли здавалося, що довкіл цього чоловіка заіскрився ореол щирості і доброти.
— Справді, шкода людей, — озвався капітан, — Ти, достойний, прямо як імам.
— На місці тих нещасних і ми могли б опинитись, — відказав Потурнак.
Сандал обчистили, але не пошкодили. На ньому не виявили також жодного трупа. Скоро команда, зібрана з яничарів і матросів, повела це судно курсом на Акерман.