Золото і кров Сінопа

— Шановний, ця безсловесна, але віддана мені собака, — Петро показав на Приблуду, — врятувала мені життя. Я волів би аби ти кинув якусь ряднину для нього в мою кімнату.

— А коли ти на ніч братимеш жінку?

— Тоді я вижену його на конюшню.

— Буде так, як ти кажеш, — погодився господар.

— Одна з моїх дружин нездужає. Нехай твої раби приготують поживної курячої юшки та принесуть їм умитись, а вже тоді подбають про мене.

— То ти згоден платити так, як я сказав?

— А куди мені подітись? — Потурнак витяг з-за паса капшук і відлічик кілька монет. — Ось, маєш, за три дні наперед.

Господар зрадів грошам. Він сказав:

Рабів я не тримаю. Тут, де будь-коли можуть наскочити гяури, врятуватися ще можна — у фортеці, а от про добро своє забудь і думати. Вичистять геть усе, а раби їм допоможуть. Отож жінкам твоїм прислужить моя донька.

— То, кажеш, тут часто бувають розбійники?

— Хе-хе, розбійники… Найперші розбійники — яничари. Їх навіть орда боїться. Гяури! Ось що найстрашніше — це сама смерть!

На терасі з’явилася дівчина-підліток дивовижної вроди. Господар показав їй на дві закутані постаті біля воріт.

— Гайда, — мовила дівчина українською до гостей і попрямувала вглиб двору.

— Що вона сказала? — запитав Потурнак.

— Вона сказала ходімо. В неї мати була гяурка, нехай Аллах дасть притулок її душі на одному з семи небес.

— Вона в тебе, що з рабинь була?

— Та ні, вона з тих слов’ян, що мешкають тут, в Акермані, одвіку. Деякі іслам прийняли, але більшість у свою церкву ходять. Он хрест видніється.

— Це добре, — сказав Потурнак. — Пошлю раба в оселю Бога його, нехай душу очистить.

— По-людському, по-людському ти чиниш, мандрівнику, — схвально мовив чоловік.

— Якби я не дбав про нього, лигнув би мене шайтан. ‘Кий дурень кинувся б у хвилі рятувати жорстокого господаря?

З вулиці від фортеці почувся кінський тупіт, а потім тривожний гомін. Господар спритно, як для свого віку, метнувся до воріт і щільно їх зачинив.

— Діти султана, — пояснив він налякано.

— А чого тобі їх боятись, достойний?

— Бо в мене є скарб, який вони можуть відібрати. Це моя донька.

— Вах-вах, всюди однаково, — співчутливо мовив Потурнак. Поміркувавши, запитав: — А яничари хіба не можуть захистити від гяурів?

— Хе-хе, захистити… Десь місяць тому з моря в лиман зненацька вдерлася флотилія козаків. Так діти султана поспішили замкнутись у фортеці. Щоправда, гяури шкоди місту не заподіяли, але жаху на нас нагнали. З усього, вони заскочили в лиман аби перечекати шторм на морі… Корабель захопили, що з Кафи крам віз. Люди наші — турки, які на ньому були, встигли на каїках рибалок до берега дістатись, а греки, співвласники того добра, сподіваючись, що єдиновірці їх не скривдять, зостались. І, мабуть, ті зла їм таки не скоїли б, та знайшли в трюмі рабів…