Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
— Думаю, отамане, не тільки в цьому причина. Це межа, до якої ми всі підійшли — межа знесилення.
— І межа знелюднення; тільки нелюди-бо могли заколоти тих двох невинних овечок. Як згадаю — серце кров’ю обливається! Це справа рук противників моїх, що хотять мене під чорну раду підвести.
— Хто зна, хто зна… Закон ми з тобою порушили, Богдане. І невідомо, як глибоко те порушення зайшло б, якби дівчата й надалі при нас залишалися.
— Закон забороняє жінку на Січ приводити, а не в поході при собі тримати, як трофей військовий.
— Де військо козацьке — там і Січ. — зауважив Нетудихата. Поміркувавши, додав: — Мої люди намагаються з’ясувати, чиїх то рук справа. Якщо дівчат убито за завданням гурту таємного, то ми скоро про нього довідаємось, якщо ж це на совісті когось із одержимих, то ці два вбивства так і залишаться таємницею.
Вже давно обіч берегів стали з’ялятись плавні. А невдовзі Дніпро розчахнувся на кілька рукавів. Отаман наказав стерновому аби правував у крайній лівий.
— До Січі — три доби плавання, — сказав він осавулові. — Видивляйся місце для привалу. Бранців тут відпуситимо. Не слід знати їм дорогу до Базавлука.
Довгий, порослий пожухлим очеретом, голими вже вербами та осокорами острів перетворився на військовий табір. Вперше за багато днів Микошинський наказав розбити намети. Задиміли багаття, по-домашньому повіяло запахами кулішу та смаженини. А дня наступного за наказом отамана всіх колишніх бранців було на берег правий переправлено. А там з них кілька гуртів збили: молдаван — понад дві соті, ляських посполитих — близько сотні, московитів — півтораста, решта — люд руський, що його в різні часи орда в неволю вигнала. Всім було видано шаблі, мушкети трофейні, запаси набоїв і харчу на два тижні. Молдаванам і полякам наказано було одним військом рухатись на захід, аж до самої Молдавії і тільки там розділитись. Московитам — берегом лівим — татарським іти на північ. Поміж русів-українців знайшлися такі, котрі самі знали дорогу; вони й очолили кілька гуртів земляків.
Було поміж бранців колишніх ще близько сотні галерників — італійців, французів, іспанців, португальців, що їх турки полонили під час війни султана з християнськими королями. Більшість із них до поляків та молдаван пристала, а решта — тридцять двоє в січовики попросились. Чайковські, що їх зібрав на раду гетьман, дали згоду, але піп зажадав аби іновірці церкву православну визнали. З тим ще п’ятеро до польсько-молдавського натовпу відійшли. А ті, що зостались, присягнули на латині, що її Микошинсьикй і піп та ще чимало братчиків тямили, православних звичаїв дотримуватись, закони січові шанувати і мови української навчитись. За час мандрів люди ті потоваришували з козаками; дехто з них відвагою прославився. Це вони були в числі тих, хто браму сінопську захопив.
Прощалися, обіймалися з січовиками колишні бранці, та зрештою подалися на північний захід руси-українці, перевезли на лівий берег московитів, на захід пішли молдавани й поляки. Тільки один з них залишився і про щось довго балакав з Вольфом Бределем. Він кинувся наздоганяти своїх, коли гурт його вже ледь-ледь угадувався в степу.
Незрозумілою для козаків литовською мовою звернувся посланець Рудольфів до Микошинського:
— Отой чоловік — француз. По-вашоку казати не тямить, але мову розуміє. Кілька років-бо на каторзі з українцями плавав.
— Ну, то й що?
— Він сказав, що поміж воїнів твоїх є люди, котрі мають намір переобрати тебе, і здобич по-своєму поділити. Вони те казали, не криючись, бо думали, що він не розуміє. Поміж них є навіть такі, котрі пропонували тебе вбити. Але більшість на таке не пристала.
— І багато їх?
— Ні, небагато. Але вони готуються до чорної ради. Всі твої прорахунки збирають.
— Хтось із старшини про те знає?
— Чайковський другої чайки… Найбільшим їхнім козирем були жінки, що ти їх тримав на судні. Але той, хто повбивав їх, сильно нашкодив. Дехто навіть відійшов від них. Ага, франк сказав, що найбільше підбурював проти тебе стерновий тієї ж другої чайки на прізвисько Буцматий..
Микошинський довго не озивався, а тоді послав услід французові хресне знамення.
— Хай Бог приведе тебе додому, людино! — прошепотів він. І — до посланця: — Якщо зі мною найгірше станеться, перекажи його милості імператорові, що всі обіцянки я виконав, хоч і з запізненням на рік. Гадаю, вже тепер Порта відтягне частину військ від вашого кордону.
— Пане отамане, хіба все так погано?
— Схоже на те, друже.
На цілу версту від табору виставив гетьман дозірних на ніч. Сімдесят вісім озброєних до зубів братчиків, по два від кожної чайки, несли варту з обох берегів і в степу. Ще по півдюжини їх на суднах залишилося, добро стерегти. Решта намети понапинала, на тверді нерухомій розкошувала, як на перині.