Золото і кров Сінопа

Зненацька долинув якийсь звук. Пустеля вночі не безмовна; комахи, птахи нічні, шакали створюють звукове тло ночі, яке, трапляється, порушує рикання лева, що порається над здобиччю. Сава прислухався, та ще раніше дослухався Потурнак.

— Схоже, то таки був знак, — озвався він. — Ну, оте видіння, що тобі приверзлося.

Вони завели верблюдів у кратер бархана. Петро, щось лагідно промовляючи та поплескуючи по колінах, поклав тварин. І саме вчасно, бо віддалік на караванній дорозі проскакало кілька вершників. Якби не глухий стукіт копит, їх, одягнених у все біле, можна було б вважати за духів пустелі. Коли вершники зникли, Сава побачив, що Потурнак стоїть навколішки і бурмоче щось незрозумілою мовою, час від часу підносячи руки до обличчя та б’ючи поклони.

— Отямся, Петре, що ти робиш!? Це зрада Бога нашого!

— Зрадити Бога, — відповів Потурнак, закінчивши молитву, — це зробити іншій людині погано. Бо кожна сутність людська — то частка Господа… А молюся я так, бо саме так його на цій землі вшановують. Він тут господар і знає, хто заслуговує на покару, а хто на прощення.

— Боже милостивий, Діво Маріє, Ісусе Христе, пробачте Петрові єресь його! — простогнав Сава.

— Братику, ти просиш заступництва для мене у тих, до кого я звертався в своїй молитві. Господь тут Аллахом зветься, Діва Марія — Майрйам, а Ісус Христос — сином Майрйам. Це вони напутили мене не залишатися у таборі купців. Інакше нас уже везли б на розтерзання до Сінопа.

— Ти гадаєш, що оті в білому — по наші душі?

— Авжеж. Гінці до Стамбула не стали б обирати найдовшу дорогу через пустелю. Вони зараз женуть своїх жеребців шляхом, що над морем. Цих же послали по нашому сліду. Їм відомі наші прикмети… Але ми поїдемо по бездоріжжю на північ. За кілька верст від того місця, де я збирався заночувати, є вірменське поселення. А звідти й до шляху, що над морем, не так далеко. Там уже нас не виглядатимуть.

Була північ, скінчився пісок, і ратиці верблюдів зацоками по каменю. Скоро тварини прискорили ходу, хоч їх ніхто й не підганяв.

— Бач, зелень відчули, — озвався Петро.

В улоговині, куди вони спустилися, верблюди самі знайшли кущі і накинулись на них. Тим часом Потурнак розшукав джерельце у скелях і, витягши з сакви бурдюк, став його наповнювати.

— То як, братику, заночуємо тут? — озвався він. — Принаймні є де сховатись.

— А як заночуємо, то коли прибудемо до Стамбула?

— Десь перед обідом шостого дня.

— Але ж тоді може бути пізно…

— Навряд. Судно, на якому везуть твою Меланію, заходитиме попутно в кілька портів.

— А що купцеві завадить продати її в будь-якому з них?

— Ні. Такий товар везуть тільки в столицю, де багато грошовитих людей. Та й Зухра сказала, що купець готував дівчат до Стамбула.

— Петре, звідки ти все це знаєш? Ти буцімто тут народився й виріс.

— Я потрапив сюди, друже, коли мені й дев’ятнадцяти не було. Попри ненависть до загарбників я побачив, що люди тут не лихі. Мене завжди дивувало, що господар мій — скнара на торжищі, — коли наближалося свято, сумлінно підраховував прибутки і сорокову частину від усього заробленого віддавав сиротам і вдовам. Бо так записано в Корані. Він любив казати при цьому: “Аллаха не обдуриш”. І Бог давав йому. В родині його завжди панував лад — дружини поміж собою не сварились. Та й тепер ось, бачиш, місто все братчики наші сплюндрували, а його оселя залишилася незаймана. Йому навіть повернено втрачене колись. Аллах справді великий, справедливий… Але нам, братику, час уже підкріпитись.