Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
— А що від того зміниться?
— Багато чого. Як ти — зможеш рухатись?
Меланія спробувала зіп’ятись на ноги; вони тремтіли. В голові паморочилось.
— Кепсько… Ти як з хреста знята. Зберися з силами, сестро! — заблагала вона.
— Мені там було краще, — мовила Меланія.
— Де там?
— У темряві.
— Не буде вже темряви.
— Буде. Вона в кожному. Про неї тільки треба знати.
У двері постукали. Зайшов господар з полумиском, накритим коржем. Запахло м’ясною юшкою, перцем і ще якимись спеціями. Він поставив сніданок на низенький столик, де лежали ложки, показав на мигах щоб їли і вийшов.
Дві речі помітила Меланія: погляд турка виказував співчуття і тривогу; то був не погляд господаря живого товару, а щось зовсім інше; і радість на обличчі Наталки, коли чоловік зайшов. Їй здалося навіть, що між її подругою і ним була якась змова… Смутні здогади зароджувалися в свідомості, але важкий “туман” недавнього забуття не давав їм розвинутись. Пояснення стояло ось-ось, поряд, але не годне було переступити межі…
Когг заякорили на виду Акерманської фортеці, стіни якої виростали на вапняковому пагорбі над лиманом. В бійницях круглих веж і на самих стінах вгадувалися рухомі постаті людей і жерла гармат, націлених на гавань. А під стінами, на мілководді, були прив’язані невеликі баркаси й човни. Деякі вже пливли до суден, що прибули.
— Велетенська, неприступна фортеця! — захоплено вигукнув Потурнак. — Майже як Румелі[28]!
— Велетенська, — погодився Ягджи-огли, — але не така вже й неприступна. Торік у ній побували козаки.
— Мало віриться, — сказав Потурнак.
— Мало. А таке сталося… Кажуть, гяурів було півтори тисячі на сорока п’яти їхніх суднах. Вони з’явились, як і ми, з боку моря, пішли на приступ і до вечора оволоділи фортецею. Правда, довго там не затримались — підійшло-бо наше військо з суходолу…* Але всі гарнізонні припаси, арсенал, рабів, котрі працювали в обслузі, та й усе, що мало цінність, вивезли.
— Звідки тобі про це відомо, достойний?
— Аллах на тому нещасті дав мені трохи заробити. Я зробив тоді кілька рейсів з оливковою олією, фуражем та зброєю.
З баркасу, що пришвартувався до коггу, на палубу піднявся яничар. По його розмові з капітаном матроси відкрили трюм і заходились викочувати діжки з солониною та спускати їх в баркас. Шестеро рабів-веслярів, подзенькуючи ланцюгами на ногах, ті діжки виймали з сітки і укладали одна до одної. Коли суденце вже занурилося по самі кочети, яничар махнув рукою, мовляв ”досить”.
— От ми і розлучаємось, брате Ягджи-огли, — мовив Потурнак. — Чи перетнуться ще колись наші стежки?
— Хтозна, — відказав капітан. — Під час цього плавання в мене було таке відчуття, ніби нас оберігав сам архангел Джербриїл. Віра твоя глибока.
— Дякую, достойний, за тепле слово. Нахай частина ласки, яку мені дарує Аллах, залишиться на твоєму судні.
— І буде так… От тільки для правовірного такої проби як ти личило б бороду мати.
— Гай-гай, друже, якби вся справа була б тільки в бороді, то козел раніше за всіх став би шейхом.
Ягджи-огли засміявся, а тоді обняв Потурнака.
Тим часом яничар, котрий спустився по канатній драбині в баркас, показав Портурнакові на лаву біля стернового.
Не злукавив Петро, коли дивувався могутності Акерманської фортеці. З наближенням до неї вона ставала ще грізнішою. Тільки не сказав він капітанові, що вже побував під її стінами, перший раз у далекому 1574 році, коли козацький загін під проводом Івана Покотила*, спустившись на човнах по Дністру, звільнив Акерман від турок, спалив зовнішнє місто, але самої фортеці здобути не зміг. Він, вісімнадцятирічний, білий ще козак[29], не усвідомлював тоді, що воював під штандартами молдавського господаря Йони Води Лютого, людини, котра відмовилась платити данину султанові.
“Гроші ці я краще використаю на спорядження війська, що позбавить моїх підданих від утисків, які чинить Порта” — сказав господар турецькому посланцеві-чаушу[30]. — І тоді валашський господар Петро Кривий, котрий пообіцяв туркам за молдавський престол вісімдесят тисяч золотих (замість сорока тисяч, які платив Лютий), навесні 1574 року вирушив на чолі турецько-валашського війська в Молдавію. Звернення Лютого по допомогу до Польщі і Трансільванії закінчилися невдачею. Відгукнулися тільки запорізькі козаки. Із Січі прибув загін на чолі з гетьманом Сверговським. Молдавсько-козацькі загони під проводом Сверговського і дворника Думбрави, разом з військом господаря, знищили авангард ворога і розгромили нападників біля села Жилиште, поблизу міста Фокшан. Кривий ледь урятувався, знайшовши притулок у турецькій фортеці Браїл. Переслідуючи ворога, молдавсько-козацькі загони досягли столиці Валахії Бухареста й зайняли її. Але не затрималися там, а попрямували до Браїла. П’ятнадцятитисячне військо, яке турки направили з Кілії та Акермана на допомогу осадженим, було розгромлене й розсіяне молдавсько-козацькими силами, які зайняли посад, проте фортеці не здобули. Рештки турецького загону сховалися в Бендерській фортеці, яку також не пощастило здобути. Новий загін з Акермана, що його турки вислали на допомогу Бендерівській твердині, також був розгромлений у Буджацькому степу козацькими кіннотниками і молдавськими піхотинцями, які складалися з селян.
28
Румелі — фортеця на Босфорі.
29
Білий козак — новачок.
30
Чауш — урядовець, якого падишах посилав з грамотою до інших країн.