Золото і кров Сінопа

— Я вмію стріляти і шаблю тримати, — зауважив Микошинський.

— Вмієш. Добре вмієш. Якби не вмів — гетьманом не обрали б. А тільки ти вмієш, а для мене це фах. Я можу кілька ночей не спати, підстерігаючи ворога, а потім голіруч його задушити. Різниця між мною і тобою ще і в тому, що ти до людини, навіть до найгіршої, ставишся як до людини, а я, в час мого полювання, як до здобичі. Сьогодні я вийшов на полювання і пасткою для дичини буде твій намет.

— А ти переконаний, що звір існує?

— Не зовсім. Але я переконаний, що цей привал найсприятливіший для нього. До того ж це останній його шанс.

З правого берега долинуло завивання. Нетудихата прислухався.

— Вовки, — сказав він.

— Погано. Я повелів не виказувати себе стріляниною і вогнищ не розпалювати. Як їм тепер боронитися від сіроманців?

— Та дадуть собі раду… Ну, то як, Богдане, ідеш у мій намет?

…З отаманського шатра вийшов чоловік, одягнений як осавул, і поминувши три великі шатра, сховався в меншому на краю табору. Тьм’яне сяйво місяця потворило постать козацького старшини: вона здавалася трохи вищою ніж була насправді.

Ті, хто спостерігав за Нетудихатою вночі, бува, казали, що в нього очі світяться як у кота. Вони тільки не знали, а осавул нікому про те не казав, що очі його не лише кольором нагадували котячі, а й бачили не гірше вночі. Він причаївся біля напіввідхиленої запони, дослухався до шерхотіння вербової лози об намет, до хропіння в сусідніх шатрах, намагаючись вирізнити з-поміж тих звуків кроки.

Вже було далеко за північ, коли у звичний нічний гомін сторонні звуки проникли. То був шурхіт пожухлої трави, в яку щось м’яко ступало. Нетудихата прислухався. Йшли двоє. Ось вони зупинились. Осавул хоч і не бачив їх, але знав: вони дослухаються й озираються. По хвилі почувся шепіт, а тоді пішов один. Він скрадався як звір. Скоро постать його затулила вхід і мить стояла нерухомо, а тоді чорною блискавкою метнулась до ліжника гетьмана і всадила стилет в сувій парусини, що його Нетудихата накрив ковдрою. Нападник, мабуть, ще й не усвідомив, у що вп’ялася зброя, як сильний удар в шию позбавив його свідомості. Він обм’як, упавши на сувій. Удар ребром долоні був такий сильний, що хруснув шийний хребець. Той, другий, що принишк зовні, кинувся, мабуть, на знак. Та щойно він опинився в наметі, як важка постать пригнітила його до землі; він не встиг і шаблею змахнути. Могутні руки зійшлися сталевим зашморгом на його горлянці. Якийсь час він силкувався виборсатись, але стискання було таким сильним, що з рота в нього щось потекло. Він тріпнувся всім тілом і затих. Нетудихата на час забув, що він людина і що жертва його також людина, аж доки руки не відчули щось вологе, тепле. З тим він уклав у піхви нападника його шаблю, виволік труп з намету і, завдавши собі на плечі, поніс до води, де були густі зарості верболозу. Скоро він повернувся по тіло першого.