Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
Двері каюти залишалися незамкненими, та виходити вдень дівчатам не дозволялось. Виводили їх у сутінки, але перед тим господар власноручно поправляв паранжу, доскіпливо видивлявся аби не було видно жодного клаптика тіла. За ними, немов тіль, слідував раб. Він хоч і змінив плащ бедуїна на теплий халат, але обличчя, як і раніше, ховав під шматком тканини, що звисала збоку від чалми. Під вечір матросів на палубі було мало, та й ті при наближенні жінок відводили очі.
— Дивний світ у них, — озвалась Наталка. — то тебе ладні згвалтувати на очах у всіх, а то бояться навіть глянути у твій бік.
— Дивний, — мовила Меланія. — Десь я чула, що найлегший спосіб укоротити собі життя — це втопитись.
— Облиш про це й думати. З нас не знущаються, а наш аравієць виявився напрочуд дбайливою людиною.
— Дбайливою? Він просто добрий господар. Ми його власність.
— Та ні ж-бо. Я серцем чую. І поводиться по-християнському. Уже тиждень пливемо. Ночі довгі… А він жодного разу…
— Якщо він мене торкнеться — я втоплюся.
— Гадаю, сестро, що першою, кого він торкнеться, буду я.
— З чого ти взяла?
— Не знаю. Але мені так здається.
Меланія якийсь час мовчала, а тоді зауважила:
— З усього, ти життя собі після цього не вкоротиш.
— Авжеж ні. Він шляхетний чоловік, хоч і молодості не першої.
— Слухай, а, може, він везе нас на перепродаж? Тоді все зрозуміло, — висловила припущення Меланія.
— Можливо… А, може, додому до себе, де візьме з нами шлюб за законами шаріату. Тільки не збагну, чому з аравійців вони обернулися на турків? У плащах бедуїнів поводилися між собою як рівні, а в турецькому вбранні один став паном, а другий — ніби його рабом. У них якась таємниця.
Від хвиль, що розбивалися об борт, часом долітали холодні солоні бризки. Над головами натужно завивав вітер, який, упрягшись у вітрила, тягнув корабель на північ.
— Темно вже й холодно. Ходімо в каюту, — сказала Наталка.
Вони піднялись на надбудову, над дахом якої стриміла фок-щогла з прямокутним вітрилом. Далеко по курсу коггу спалахнув вогник і тієї ж миті почулося гукання вгорі. То прокричав дозорець у корзині на верху грот-щогли. Він, мабуть, повідомляв стерновому, що галера, яку вони в сутінках були загубили, знайшлася.
Раб, котрий супроводжував дівчат і весь час тримався осторонь, перший поспішив до дверей. Відчинивши, він пропустив уперед Наталку, але перед Меланією вхід заступив. Натомість показав на двері поряд. Меланія на мить заціпеніла, тоді подивилася на море, поверхня якого в мороці нагадувала лускате тіло дивовижної чорної істоти, що здригається, і обм’якла.
Вона отямилась в чужій каюті. Над нею стояли двоє; один тримав лампу, другий розстібав їй одяг.
— Опритомніла, — озвався той, що розстібав.
Голос був знайомий, але кому він належав, вона довго не могла згадати. Та нарешті звідкись прийшло пояснення: то був голос чоловіка, котрий купив її на невільницькому ринку в Стамбулі. З цією думкою волна знову впала в безпам’ятство, з якого її вивів запах горілої оливкової олії, що нею заправляють лампу; вона прямо задихалася від того чаду.
— Погані справи, брате. Вона важко дихає, — знову долинув знайомий голос.
Другий чоловік мовчав. Кволе полум’я лампи в його руці тремтіло й кіптявіло. Меланії здалося, що лампу тримав її Сава, а тільки чомусь на голові в нього була чалма.
— Прочини двері і дивись за палубою, — озвався той самий чоловік. — Постривай. Сперше лампу задмухай.
Разом з холодним вітром, омах якого спізнала Меланія на своєму лиці, до неї прийшло усвідомлення того, що чоловік казав зрозумілі їй слова. “Невже я стала тямити їхню мову?” — подумала вона і знову провалилася в безодню.
Меланія кілька разів випірнала з небуття, та уздрівши тьм’яні профілі, непритомніла, ніби ховалася туди, звідки її неможливо було дістати.
Розтанула ніч. Сонячне світло, що приникало в віконце, хиталося; то качало корабель. Часами долинало квиління чайок. Спочатку все те входило в свідомість звідкись здалеку і поступово. Та нарешті душа її увійшла в тіло і вона побачила Наталку, котра сиділа на софі. Обличчя її було тривожне, але крізь тривогу вгадувалося щось світле.
— Ти налякала нас, — мовила Наталка.
“Нас?.. А кого ще? — подумала Меланія. — А-а… Мабуть, того, котрий виклав за мене чималу суму…”
З палуби чулися команди капітана. Наталка виглянула у віконце.
— Кінець морській подорожі, — сказала вона. — Ми вже в лимані, а на обрії видно Акерман.