Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Намагаючись не відставати від Монтера, я пильно вдивлявся у вікна купе, сподіваючись побачити Крука, але надаремне; ми дійшли вже мало не до середини поїзда, де був вагон-ресторан та два майже порожніх вагони першого класу, до яких ніхто навіть не пробував підійти — на дверях цих вагонів біліли таблички з чітким написом, виведеним чорною фарбою: «Nur fur Deutsche — Nur fur Deutsche — Nur fur Deutsche»[28] далі знов тягся ряд облізлих, розхитаних вагонів.
Монтер спинився і, намагаючись перекрити галас, гукнув мені:
— Зачекай тут! Чого швендяти з валізою по перону? Як тільки знайду Крука, відразу ж вернусь!
— Не гайся! Ми можемо спізнитись.
— Не турбуйся. Часу в нас ще доволі. Паровоз набирає воду, так що встигнемо.
— Ну, добре. Чекатиму тебе тут.
Монтер кинувся вперед майже бігом, і я відразу згубив його з очей. Валіза була дуже важка, я поставив її на землю і з тривогою глянув у той бік, куди мали подати паровоз, але червоного кашкета начальника станції ніде не було видно — мабуть, до відходу поїзда справді лишалося ще чимало часу. Трохи заспокоївшись, я повернув голову й поглянув на вагон, біля якого спинився, — усі вікна в ньому були зачинені, крім одного, де я побачив офіцера вермахту; в шинелі наопашки, він стояв, вихилившись з вікна, спираючись ліктями на опущену раму, і з цікавістю спостерігав метушню, що знялась на пероні.
Коли він на мить обернувся в мій бік і я побачив його обличчя, в мені ворухнулося щось схоже на ревнощі; власне, це було якесь інше почуття, я подумав, що коли бог є, то він дав цим людям такі обличчя тільки для того, щоб вони показували їх усім підкореним і змученим народам Європи, — в офіцера було напрочуд вродливе обличчя, до того ж надзвичайно мужнє, серйозне й зосереджене, але водночас позбавлене холодності й погордливої бундючності, що їх так охоче демонстрували перед нами офіцери окупаційних військ. Майор, на якого я так пильно видивлявся, відчувши, мабуть, мій погляд, повернув голову й знову зиркнув на мене. Я зразу відвів очі, бо з власного досвіду знав, що це могло викликати несподівану реакцію — нам, рабам, не дозволялося надто довго дивитись у вічі нашим гнобителям, це вважалося зухвальством.
В цю мить я почув оклик Монтера і, побачивши, що він біжить до мене, схопив валізу й рушив йому назустріч.
Зненацька серед пасажирів на пероні зчинилась дика паніка, в перший момент я навіть не зрозумів, що сталося, довелось зупинитися, щоб не упустити з очей Монтера, але коли повз мене прокотилася перша хвиля втікачів, я почув гавкіт поліцейських собак та гортанні вигуки жандармів, які оточували перони і всю територію вокзалу. Все було ясно, з розпачем оглянувшись навкруг, я помітив Монтерових людей, що пробирались у мій бік в ошалілій зі страху юрбі, я бачив їхні зблідлі, стривожені обличчя; вони спинилися неподалік від того місця, де стояв я, біля колії, на другому боці перону, але нічим не могли мені допомогти; становище здавалося безвихідним, схоже було, що цим разом усі ми попались — я, Монтер і ці хлопці. Поліцаїв на вокзалі ставало дедалі більше, тепер перекрили вже всі проходи, перелякані пасажири метались по перону й безперестанку штовхали мене, бо я стовбичив на місці, шукаючи очима струнку постать Монтера, нарешті побачив його, — він вискочив з натовпу, засапаний, блідий від хвилювання, і, підбігши до мене, швидко сказав:
— Ходім, Похмурий. Крук уже в купе. Треба за всяку ціну позбутися цього вантажу. Якщо накажуть відкрити валізу, буде лихо.
— Сьогодні ж не мало бути облави! — кинув я зі злістю. — Ти ж сказав, що облави не буде.
Монтер безпорадно знизав плечима.
— Інформація була цілком певна. Та хіба ж їх розбереш?
Він взяв у мене з рук валізу й рішуче кинувся вперед, я подався за ним, та не пройшовши й кількох метрів, ми помітили, що жандармські патрулі перевіряють багаж пасажирів, які були на пероні; а тих, хто намагається прорватись за кордон поліцаїв, негайно затримують.
Я схопив Монтера за плече.
— Слухай, друже, тут ми не пройдемо. Треба спробувати деінде.
Монтер неуважливо подивився на мене.
— Де? За хвилину те саме буде і з другого боку. Вони оточили увесь вокзал.
Проте ми повернули назад і знов опинились у тій частині перону, де стояли майже порожні вагони з білими табличками, на яких виднілись написи: «Nur fur Deutsche — Nur fur Deutsche — Nur fur Deutsche».
— Стривай, — швидко мовив я. — Є ідея. Я знаю, що треба зробити.
28
Тільки для німців (нім.).