Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Дівчинка йшла безстрашно, але безшумно. Вона не боялася бути поміченою — боялася бути почутою. Чому вона не наздожене хлопчика й не допоможе йому? Що вони взагалі роблять у цьому химерному яру? Губченко подивився вперед, намагаючись розгледіти мету їхньої подорожі. Але яр унизу завертав, тож побачити, що там, у кінці гадючої стежки — неможливо.

Хлопчик зупинився. І… щось змінилося. Він уже не так боявся. Він пішов уперед значно впевненіше. Прискорила кроки й дівчинка.

Їй було, мабуть-таки, років шість-сім, але поведінка її, зосередженість, зваженість кожного кроку — все це наводило на думку, що перед Губченком підліток. Він розумів, що це не так, і все ж відчував якусь невідповідність. Величезні сині очі, золоті кучері, повні вишневі губи, щічки, що, здавалося, впираються в плече, коли вона повертає голову… Дитинча. Але цей зосереджений погляд, безпомилкова обережна хода, впевненість у кожному кроці… Підліток, та й годі.

Слідом за нею Губченко завернув за ріг і побачив масивні дубові ворота. Він одразу згадав ступу. І ці діти, що займаються недитячими іграми, і ступа, і дубові ворота — все викликало в думках образ казки. Вони стояли, причаївшись, і дивилися, як хлопчик намагається намацати щось таке, що цю браму відчинило б. А потім просто штовхнув плечем, і ворота беззвучно прочинилися. Звідти полилося рівне штучне світло.

Губченко мимоволі відсахнувся, щоб не бути поміченим. Він так і не звик до того, що ніхто його бачити не може, що його взагалі в цьому світі немає, що він дивиться щось на зразок телепередачі. Де ж це таке бувало, щоб герої мильної опери бачили своїх глядачів!

Але хлопчик навіть не озирнувся. Він прослизнув у щілину і зник. Дівчинка підійшла ближче й зазирнула всередину. І Губченко — понад її плечем.

Там була велика зала, залита світлом, джерела якого Губченко не побачив Утім, він бачив далеко не все. Щілина у брамі була неширока. Але Губченко й не роздивлявся інтер’єру. Бо погляд його негайно притягла до себе велетенська личинка. Він не міг відвести від неї очей. Це було неймовірне диво природи. Що ж із неї може вилупитися? Страшно навіть подумати. Губченко все зрозумів. Черви не можуть бути розумними. Вони можуть утворювати величезні родини на зразок комах, але немає в тілі черв’яка місця для мозку. Звісно, Коміренко створив не дощових черв’яків. Вони насичені енергією. Губченко бачив, як вони знищували останки оленя, — навіть для того, щоб ця могутність могла втілитися в організовані дії, необхідний мозок. І цей мозок зараз був перед ним.

Роздивляючись личинку (власне, найпевніше, личинкою вона й не була, просто схожа за формою, тож і називати її так зручніше), Губченко не помітив, коли по залі килимом почала стелитися черва. Тільки коли хлопчик розв’язав лантух і випустив курей, він звернув увагу на те, що й дівчинці вже загрожує ця синя повінь.

Звісно, він нічим не міг допомогти, ніяк не міг утрутитися, нічого не міг навіть порадити. Це була якась незбагненна фантасмагорія: хлопчик випустив курей, ті погнали черву, раптом звідкись із-за лівих лаштунків з’явився маленький дідок. Губченко кинув погляд на курей, а коли знову глянув на дідка, того вже не було, тільки величезна сова якось кривобоко злетіла й погналася за курами. Хлопчик стріляв з арбалета, неймовірно вправно його перезаряджаючи, то в сову, то в личинку, але не зміг завдати їм ніякої шкоди…

Це була не гра. Хлопчик не був сліпий. Тим більше не була сліпою дівчина, яку Губченко спершу прийняв за сновиду, бо рухалася вона якось загальмовано, ніби під гіпнозом. Скориставшись тим, що хлопчик був цілковито захоплений стріляниною, дівчина тихо підійшла до нього ззаду і великим поліном, не вагаючись і не роздумуючи, вдарила його по голові. Хлопчик упав.

Які вже там ігри.

Однак Губченко був немов заворожений. Він не міг відвести погляд і дивився все це як бейсбол. Колись на стадіоні після футбольного матчу диктор оголосив, що зараз відбудеться бейсбольний матч між збірними України й Куби. Почалася гра, і глядачі весело сміялися, спостерігаючи, як спортсмени кидають м’яч, інші відбивають, ще інші ганяються за ним по полю, а ще інші в цей час здійснюють якісь безглузді спринтерські забіги. А коли двоє суперників зіштовхнулися й попадали на траву, забивши собі голови, стадіон реготав, наче в цирку. Водночас Губченко знав, що якісь місця тут повинні називатися «базами», знав, що когось із гравців називають «ловцем» — як той, що в житі, що американці бейсбол дуже цінують, що відданих уболівальників команди мають значно більше, ніж команди з європейського футболу… Будь-яка гра перетворюється на суцільну маячню, коли ти спостерігаєш за нею, не знаючи правил.

І все ж відвести погляду було неможливо. Наприклад, де ще побачиш, як сова, перебивши курей, сідає на землю й невловно перетворюється на маленького дідка? Удвох із дівчиною-сновидою вони взяли за руки-ноги непритомного хлопчика й понесли кудись праворуч. Куди саме, ні йому, ні дівчинці видно не було. Тоді Губченко просунувся вперед, до зали, й побачив великий кам’яний стіл — власне, брилу з добре відшліфованою поверхнею. На цю поверхню хлопчика й поклали.