Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Більшість у КПЗУ підтримувала український комунізм, який на Східній Україні раніше представляли боротьбисти. Нічого дивного в цьому не може бути, оскільки боротьбисти справді відіграли дуже важливу роль у Комуністичній партії Східної Галичини, від якої безпосередньо походила КПЗУ, що, своєю чергою, пізніше, у період із 1921-го по 1923-й розкололася саме через національне питання. Після цього ні Комуністична партія Польщі (КПП), якій вона підпорядковувалася, ні КП(б)У не мали цілковитої довіри до КПЗУ як партії, що повністю вільна від націоналізму[427].

КПП резолюцією свого Центрального комітету засудила заяву Максимовича на квітневому пленумі КП(б)У[428] як таку, що мала «значіння політичної демонстрації проти національної політики ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б)». Те, що більшість членів ЦК КПЗУ стали на його бік, розглядалося як свідчення «націонал-більшовицького ухилу» та засуджувалося як таке, що шкодить комуністичному рухові на Західній Україні[429].

ЦК КП(б)У 7 липня ухвалив резолюцію «Про лінію національної політики КПЗУ», у якій КПЗУ було засуджено як «об’єктивно винну» в наданні допомоги та прихистку ворогам радянської влади. Згідно з цим рішенням, західноукраїнська буржуазія уклала своєрідний мирний договір із польським «фашизмом», який, своєю чергою, заразив і КПЗУ, слабку з погляду пролетарських кадрів і традицій, націоналізмом[430]. Також було ухвалено звернення до Комінтерну, у якому вся історія КП(б)У тлумачилася як боротьба цієї партії на «два фронти»: проти російської та української контрреволюцій. У ній стверджувалося, що КП(б)У заснувала радянську Україну, поборовши російську контрреволюцію Денікіна та українську контрреволюцію Петлюри. Водночас унаслідок відродження буржуазних елементів під час непу обидва типи націоналізму знову явилися на світ: російський шовінізм у протистоянні українізації та його український відповідник у тих прошарках української інтелігенції, які протиставляли свої переконання інтересам інших радянських республік. Ці обидва типи націоналізму вразили певні частини КП(б)У, та партійному керівництву вдалося їх здолати. Однак більшість у КПЗУ стала на бік українського національного ухильника Шумського, якого в КП(б)У практично ніхто не підтримував. У такий спосіб в одну купу було звалено помилки Хвильового, Шумського та більшості з КПЗУ: їх усіх оголосили національними ухильниками, які намагаються дискредитувати СРСР і його національну політику та забезпечують матеріалом національних шовіністів по всьому світу, закликаючи не довіряти Всесоюзній комуністичній партії та Комінтерну[431]. Якщо коротко, то більшість членів КПЗУ були зрадниками. Обидва документи було передано до Комінтерну[432].