Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

У повітрі витало відчуття духу новизни, відчуття того, що старий світ із усіма його обмеженнями знищено. Звісно, ця новизна та відкидання всього решти мали й свій темний бік, бо той «вид», що його пізніше буде класифіковано як «вартові пси ідеології», уже почав з’являтися, хоча ще з обмеженими повноваженнями[450]. І вже були письменники, які друкувалися за кордоном, бо не могли цього робити в радянській Україні[451]. Ультраортодоксальні «нові люди», які посядуть центральне місце після Шахтинської справи 1928 року, вже з нетерпінням чекали на свій час та іноді нападалися на тих навіть прокомуністичних письменників, яких вважали недостатню «правильними» з погляду комуністичної догми. Проте в середині двадцятих головну роль відігравало нове покоління не відомих до революції талановитих митців, які або належали до партії, або просто були беззастережно віддані завданням революції. Серед них особливо вирізнявся Микола Хвильовий. До видатних нових талантів належали також поет Тичина, драматург Куліш, режисер Курбас та кінорежисер Довженко. Ці люди намагалися відповісти на такі питання, які порушував сам Бог, роздумуючи, яким створювати цей світ, — адже вони відчували, що творять абсолютно новий культурний всесвіт. Як має розвиватися українська культура? У якому напрямі? Якими зразками вона мусить керуватися? Якою має бути ця культура? Сам факт, що такі питання порушувалися, свідчить про ентузіазм людей, які почувалися деміургами.

Найчіткіші та найбезкомпромісніші відповіді на ці питання давав Микола Хвильовий. Тим, хто хотів створити пролетарську культуру, заохочуючи до письменницької праці напівписьменних робітників і селян, він протиставляв «олімпійський» погляд, згідно з яким пріоритетом має бути не обсяг літературного доробку, а якість літератури, бо українська література повинна виглядати гідно поруч із великими літературами Європи. Він наполягав, що для досягнення цієї мети українська література має брати за зразок досягнення та стандарти Європи. Хвильовий закликав українську літературу якнайшвидше звільнитися від російського впливу. Українці, як він зазначав, були водночас і європейцями, і жертвами колоніального гноблення. Він твердив, що саме цей унікальний стан робив Україну готовою приймати культурні здобутки Заходу, який збанкрутував ідеологічно й переживав свій занепад. Україна могла передати ці здобутки колоніальним народам Сходу, котрі підводилися з колін. Україна, на його думку, могла стати провідником «азіятського ренесансу» народів, що звільнялися від імперіалізму й «успадковували Землю». Безумовно, у тому, що Хвильовий відкидав російську культуру як культуру колишнього гнобителя українців, є внутрішня суперечність: ця позиція погано поєднувалася з його сподіванням на те, що інші колоніальні народи захочуть перейняти цінності своїх європейських гнобителів. Разом із тим у цих грандіозних сподіваннях був певний «прометеїзм», що аж ніяк не суперечило духові тих часів, бо вони таки були в чомусь «прометеївськими».