Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Турянський змальовував Шумського взірцем комуністичної ортодоксальної догми, який лишень прагнув попередити власну партію про загрози як російського, так і українського буржуазного націоналізму. На його погляд, продовження кампанії проти Шумського означало лише більше ухилення в бік російського шовінізму, оскільки для Кагановича боротися з «українським сепаратизмом» означало зайняти ту саму позицію, якої дотримувалися білогвардійці. Водночас кампанія посилювала позиції українських націоналістів, особливо в Західній Україні, оскільки зменшувала привабливість комунізму серед народних мас. Тому саме Каганович був справжнім «національним ухильником», а Шумський насправді підтримував політику, схвалену на XII з’їзді Російської комуністичної партії[441].

На памфлет Туринського майже не було ніякої відповіді, а ті реакції, що з’являлися, переважно скидалися на пусту істеричну полеміку, притаманну офіційному комуністичному руху: тих, хто з ними не погоджувався, виставляли зрадниками[442].

Тим часом, переважно завдяки своєму визнанню з боку Комінтерну як офіційної Комуністичної партії, меншість КПЗУ консолідувала свою позицію. Після багатьох невдалих запитів до Комінтерну про те, щоб знову відкрити провадження в їхній справі, та спроб знову вступити до партії «більшість із більшості» поступово або поверталася до офіційної КПЗУ, або взагалі відмовилася від комунізму. Уплив КПЗУ на політичне життя Західної України впав, проте єдності в партії було досягнуто. У 1929 році Максимович, якого наприкінці 1927-го вже відправили до Москви, публічно відрікся від своїх минулих помилок. У 1930 році це зробив і Шумський[443].